Народився Памво Беринда (світське ім’я – Павло), найвірогідніше, в Галичині – в Єзуполі [1] (нині Івано-Франківськ [2]а область). Достеменно невідомо, де саме Беринда здобув освіту, але, найбільш імовірно, був учнем Успенської братської школи у Львові. Беринда не залишив про себе майже ніяких біографічних даних, крім його друкарської та просвітницької діяльності, відомі тільки вірші, передмови й післямови до виданих книг, гравюри. Своє ім’я він приховував за монограмою «ПБМ», що розшифровується як «Памво Беринда – монах (або майстер)».
[3]
Працював друкарем і гравером. Із 1619 року став головним друкарем, редактором і перекладачем у Києво-Печерській Лаврі. У 1620 [4] році отримав звання «протосингела» («головного»), а згодом став «архітипографом», тобто завідувачем друкарні у Києво-Печерській Лаврі.
Найвизначніший твір П. Беринди – ґрунтовна лексикографічна [5] праця «Лексикон слов’яно-руський, альбо Имен толкованіє». Словник уміщує близько 7 тисяч слів – загальних та власних назв церковнослов’янської мови з перекладом та тлумаченням їх тогочасною українською літературною мовою початку XVII століття. Ця праця П. Беринди складається з двох частин: «Лексіконь» – церковнослов’янсько-український словник; та «…Имена свойственная» – зібрання тлумачень топонімів [6] й антропонімів [7], а також загальних назв неслов’янського походження.
[8]
І. Франко згадує П. Беринду як вченого, котрий заклав підвалини слов’янської філології в Україні. Памво Беринда був одним із зачинателів української поезії. Відомий його різдвяний діалог «На Рождество Христове вірші для утіхи православним християнам» та інші вірші на церковні теми.
Помер 13 липня 1632 року у Києві і був похований у Києво-Печерській Лаврі [9].