Попри війну, в Україні триває літературне й наукове життя, і навіть видаються часописи. Так, нещодавно в Харкові – місті, яке постійно піддається російській агресії, – вийшло чергове – хай і перше за цей непростий 2022 рік! – число літературно-мистецького журналу «Березіль». А в ньому – публікація розвідки доцентки кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання, координаторки Науково-методичного центру художньо-педагогічної творчості, який діє при кафедрі за підтримки факультету філології та журналістики УДПУ, письменниці Марини Павленко.
[1]
Марина Павленко знайшла в родинному архіві й дослідила листування поета-модерніста Андрія Чужого (справжнє прізвище Сторожук, 1897, м.Умань – 1989, Москва), який 1934 року був репресований і до 1954 року перебував в ув’язненні. 1980 побачила світ його невеличка книжечка «Поезії», а 1997 року – «Твори» (видав у Черкасах професор Володимир Поліщук).
Андрій Чужий листувався з її батьком Степаном Павленком (1949–2003) – учителем-словесником, письменником, автором посмертних збірок «Вічність така коротка» (2904 і 2017) та «Починає світить» (2019).
[2]
Збереглися, на щастя, не тільки листи А. Чужого, але й чернетки відповідей Степана Онисимовича. Що й дало в деталях простежити заочний діалог двох малодосліджених літераторів. А заодно – дізнатись деякі секрети уманських вуличок і навіть уточнити дату смерті Андрія Чужого.
«А тепер, мабуть, зачинили мою лавочку», – ця цитата з Андрія Чужого неспроста дала назву розвідці, адже, крім історичних та літературознавчих аспектів, тут проглядається також психологічний контекст: дитячі й дорослі травми, вплив тоталітарного режиму на характер митця тощо.