6 грудня, у День збройних сил України, колектив факультету української філології відвідав поранених бійців АТО у Київському військовому клінічному госпіталі.
[1]
Викладачами факультету було зібрано кошти, які безпосередньо передали нашим захисникам, куплено солодощі і молочні вироби для них.
Привезли із собою ми, крім матеріальної допомоги, ще й обереги для наших солдатів. Мамчур Наталія Сергіївна разом зі студентами-українознавцями зробили ляльки-мотанки; студентка 25 групи Крайнова Дар’я – своєрідні значки, в яких гармонійно поєдналися прапор, соняшник і калина; студентка 54 групи Смерецька Ольга виготовила картину із гречки в патріотичному стилі.
[2]
Студенти на знак вдячності нашим Героям підготували невеликий концерт із віршами, піснями і навіть гумористичною мініатюрою.
[3]
Ця поїздка залишила сильні враження у наших студентів і закарбувалась у пам’яті назавжди.
[4]
Мота Ірина, студентка 48 групи:
«Зустріч із героями змусила мене повернутися на декілька місяців назад, коли саме відбувалася вся та страшна ситуація в Україні. Спогади про краще життя, світлі дні і щасливі ночі знову нахлинули на мене, і з’явилися смуток, переживання, біль за наших любих героїв. Хлопці йшли в страшне пекло, не боячись нічого, наші ровесники обороняють Батьківщину, захищаючи при цьому нас. Вони б’ються в ім’я нашої України, не звертаючи уваги ні на що, навіть не лякають їх ті тортури, які щодня проходять. Зараз ці хлопці-герої не до кінця усвідомлюють, що вони вже в безпеці. Психологічно їм дуже важко. Найбільше, звісно, мене вразило те, що, незважаючи на той біль і те горе, яке вони пережили, вони усміхаються. Ми повинні їх підтримувати, надавати їм сили і віри. Вони – наша гордість, наші герої і захисники! Я пишаюся такими людьми!»
Мандзюк Альона, студентка 15 групи:
«От що ж насправді щастя? Поки інші думатимуть, я скажу свою думку. Щастя – це коли ти бачиш насправді, а не уві сні героїв, коли ти можеш їм подякувати віч-на-віч, а не в листі, коли ти можеш заглянути в їхні бездонні очі і зрозуміти ті речі, про які навіть і не здогадувався. Щастя – це коли ти після поїздки до наших захисників розумієш, що твої проблеми несуттєві, що більшість людей мають гаряче і сповнене любові серце. Наша дружна сім’я факультету української філології доклала часточку себе до того, щоб солдатам навіть узимку гріло сонце, обігрівши їх теплом, подарувавши ласку та увагу».
[5]
Сорока Юлія, студентка 36 групи:
«Уже вдруге ми відвідали військовий шпиталь у м. Київ , а відчуття такі, ніби це було вперше, нові емоції, нові враження та переживання. Подих перехоплювало від побаченого, сльози наверталися на очі, та ми не могли дати слабинку, адже Наші Герої тримаються мужньо. Я не можу сказати словами ті відчуття, що переповнювали мене під час концерту, який підготували студенти нашого факультету, та після нього, коли ми чули слова вдячності від цих мужніх чоловіків. Хлопці розповідали нам свої тяжкі історії, почувши які, дійсно розумієш: те, що кажуть по телебаченню – це дрібниці, просто невеличкі фрагменти з того, що відбувається на нашій Батьківщині. Кожен із хлопців залишиться в моєму серці усміхненим, веселим та позитивним.
Не можу навіть уявити, як людина, яка стільки всього побачила і пережила, може так жартувати і жодного разу не виказати свого болю чи сказати, як їй зараз тяжко, і що вона потребує допомоги. Навпаки, деякі навіть відмовлялися від подарунків, відповідаючи, що у них усе є, хоча насправді ми знали, що саме цим людям найбільше потрібна була наша допомога. Кожен із чоловіків, до яких ми завітали, ставав нам таким рідним і близьким , що хотілось його міцно обійняти і не відпускати. Від кожного ми відчували таке тепло, таку радість від побаченого, від нашого приїзду , що зовсім не хотілось їхати від них.
Сказати, що ми були вражені – це нічого не сказати. Ми були спантеличені, заворожені та закохані у їх мужність та героїзм!»
Крайнова Дар’я, студентка 25 групи:
«Взагалі, поїздка була чудовою. Вразив дуже теплий прийом і щира вдячність бійців. Але закарбуються в пам’яті назавжди саме хвилини спілкування із сильними духом, веселими, завжди молодими і відкритими хлопцями. Дехто з них не мають ніг, зате мають те, на що нам усім слід рівнятись. І цього у них не забрати!»
Денисюк Анна, студентка 54 групи:
«Вражень від поїздки багато. Нам випала велика честь побачити героїв, поспілкуватися з ними. Ми були вражені історіями хлопців, які в свої юні літа були на грані життя та смерті. Хтось переосмислив своє життя, хтось зрозумів його сенс. Але поки ми жаліємося на буденні турботи, вони радіють тому, що живі, що про них пам’ятають, їх цінують та пишаються ними. Вони не тікають від війни, свого обов’язку захищати Україну, а навпаки, чекають скорішого одужання, аби повернутися в зону АТО та допомогти своїм друзям. Поранені, знесилені, але їх не покидає почуття гумору; не маючи ноги чи прикуті до ліжка, вони знайшли сили, аби пожартувати, поговорити з нами.
Дуже шкода, що багато хто не цінує їх, не розуміє, що всі ці хлопці ідуть на смерть заради нас, нічого не вимагаючи взамін. Таких, як вони, потрібно ставити за приклад, адже хлопці сильні, віддані, добрі та водночас такі чуттєві.
Добре, що є люди, які допомагають воїнам та підтримують їх. Ми спілкувалися з Анжелою, яка повністю присвятила себе пораненим. Кожного дня вона з ними, знає всіх, їхні історії, де вони воювали, що з ними сталось і якої допомоги вони потребують. На неї потрібно рівнятись, адже це війна не лише тих чоловіків, які захищають нас, це війна всієї країни, і кожен має допомагати як може, аби подолати ворога. Усім нам потрібно замислитися, що є головним у житті і, можливо, коли ми будемо не лише думати про себе, а й турбуватись про інших, наша країна стане сильнішою!»
[6]
Большакова Ірина,студентка 54 групи:
«Найскладнішим під час візиту до наших воїнів було налаштувати себе на цю зустріч. Хоч усі кажуть, що вони такі ж, як і ми, це наші однолітки, але це не так… Ці люди, побачивши картини реальної війни, є набагато мудрішими, витривалішими і моральнішими за всіх нас.
Багато хто зараз одягає національну символіку, вважаючи, що це найбільший прояв патріотизму, та, сидячи вдома, бідкується на теперішнє життя. А ці хлопці і чоловіки ні словом не обмовились про тяжкість їхньої долі, ні жестом не показали, наскільки їм боляче.
Приємно було спостерігати, що, незважаючи на пережите, наші воїни не розучилися радіти життю, сміятися і жартувати. Коли ми ледь стримували сльози, то чоловіки-герої знаходили підбадьорюючі слова. Ці люди – приклад усім для наслідування!
Велике враження на мене справила робота волонтерів, які поіменно знають кожного постраждалого бійця, його стан здоров’я, сім’ю і навіть настрій. Анжела – волонтерка, яка організувала нам зустріч із Героями. Це дивовижна жінка, яка весь свій час віддає пораненим, вона не шкодує сил для допомоги їм. Усі її знають і дуже вдячні за її працю.
Поки є на світі такі люди, нас не подолає ніхто!»
[7]