Досвід студента-вчителя – шлях до успіху!

Моя історія як студента-вчителя почалася в той момент, коли у Viber нашого викладача прийшло повідомлення, зміст якого був, цитую: «Добрий день! Підкажіть, будь ласка, чи є студенти, які хотіли б спробувати себе в роботі вчителя польської мови?»

Так писала моя майбутня колега. Тоді я не підозрювала, що ця пропозиція змінить алгоритм мого життя та внесе в звичайний розпорядок денний такі пункти, як: підготуватись до уроку, перевірити домашні завдання, відповісти на десятки повідомлень «Ніко Вадимівно, а що було з польської?». Погоджуючись, я перейшла тонку межу від «майбутній вчитель» до «Шановні колеги, хочу познайомити вас із наймолодшою представницею нашого колективу».

Так і почалася моя щоденна «прогулянка» від гуртожитку університету до стін шкіл Уманської гімназії № 5 та Уманської гімназії № 10. Колективи шкіл радо прийняли мене. Чи варто говорити про те, що мені допомагали навіть у дрібницях? Ділилися всім: і чорною ручкою, яка є важливим учительським атрибутом, і досвідом, і порадами. Мабуть, саме тому адаптація й звикання пройшли настільки швидко, що навіть важко пригадати момент, коли всі переживання зникли, а на їх місце прийшла впевненість у тому, що робиш свою роботу якісно та правильно. Та найтеплішою рукою допомоги в адаптації були діти, які спочатку аналізували своїми пронизливими поглядами, а потім наперебій підходили спілкуватися на перервах. Радість вони дарували і своєю зацікавленістю предметом та активною участю в навчальному процесі.

Щоразу, коли лунала фраза «дякуємо за цікавий урок», я посміхалася, згадуючи, завдяки кому я розумію тонкощі роботи з учнями. Завдяки нашим викладачам. Змістовні лекції, ґрунтовні пояснення матеріалу та просте людське розуміння супроводжували кожну академічну пару в університеті. Викладачі формували не тільки майбутнього вчителя, а й ділилися такими моментами, про які не розповість жоден методичний матеріал.

Коли я згадую час, проведений в університетських аудиторіях, з`являється легка ностальгія, яка розпливається по всьому тілу, віддаючи теплом у сонячне сплетіння. Ця ностальгія не несе смуток, адже попереду чекає здобування магістерського рівня. Запалюється інтерес та легке хвилювання. А стіни нашого рідного УДПУ вірно чекають на наше повернення та заспокоюють лише одним своїм виглядом. І погруддя Павла Григоровича Тичини дивиться мовчазним поглядом, немов хоче звістити, що все ще попереду, мовляв, «далі буде»!

Ніка Кухаренко