10 вересня відбулося чергове засідання університетського літоб’єднання імені Миколи Бажана. Цього разу воно було присвячене Павлові Загребельному, адже в серпні письменникові виповнилося б 90 років. «У мене б голову розірвало, якби знав хоч двадцяту частину того, що знає Загребельний», – ця знаменита фраза Анатолія Дімарова викликала чимало усмішок і дискусій.
[1]
Учасники, серед іншого, обговорювали особливості прози Павла Архиповича: як вдавалось йому в кожному тексті проявляти себе по-новому? Від серйозного реалістичного письменника – до розбишаки-експерментатора чи в’їдливого сатирика…
[2]
Звучали й думки про обсяг: чи має сучасна проза бути такою ж великою, як романістика Загребельного? Можливо, нинішній динамічний час вимагає стислості й лаконічності? Можливо, знову доречно згадати Анатолія Дімарова, з його тезою про те, як усе життя він ішов до зменшення обсягів своїх творів і, зрештою, прийшов до висновку, що найгеніальніші художні твори, створені людством, – це анекдоти?..
Втім, учасники літоб’єднання все ж погодились на тому, що куди б не йшла сучасна література і людство, – «Диво» від Павла Загребельного залишається.