27 вересня студенти першого курсу факультету української філології Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини на відкритому занятті з українознавства вивчали традиції народної вишивки Східного Поділля.
[1]
[2]
[3]
У вступному слові кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української літератури, українознавства та методик їх навчання Наталія Осіпенко актуалізувала увагу та зазначила: «Свою ідентичність українці знаходять у піснях, обрядах, мові, звичаях і у вишивці. Орнаменти вишивки, окрім естетичної, виконують також символічну, оберегову функцію і дають нам уявлення про світогляд наших предків. Поєднання високої майстерності, неперевершеного естетичного смаку та змістового наповнення роблять вишивку Східного Поділля унікальним надбанням української та світової культури».
[4]
Потім усім присутнім було представлено гостю, майстриню-вишивальницю з міста Бершадь – Оксану Шуляр, яка є ініціатором проекту «Відродження традиційної вишивки Східного Поділля [5]».
[6]
Оксана Миколаївна розповіла про особливості орнаментики та вишивальних технік східноподільських сорочок. Продемонструвала власну колекцію, яку вона створює за традиціями рідного краю. Майстриня вишиває давньою та унікальною технікою – низзю, створює схеми давніх сорочок і свої знання та вміння передає усім охочим, об’єднує навколо себе мистецьку спільноту.
[7]
[8]
Під час зустрічі в кожного з присутніх з’явилось відчуття відродження чогось рідного й забутого, що необхідно пам’ятати, щоб постійно живитись тою красою та естетикою, що подарували нам предки. Зокрема, випускниця факультету української філології, відома сучасна письменниця Софія Кримовська зазначила: «Що може надихнути на вишивку краще, ніж сама вишивка, якісна, автентична, своя? Так склалося, що мені шилося й вишивалося все життя, але оте національне, прабабусині нитки-пуповини переривалися не раз. Спочатку мамині пращури на межі ХІХ – ХХ століть подалися на Зелений Клин Далекого Сходу, то татові, заморені голодом і війною, у лихоліттях втратили свої вишивані сорочки та рушники. А я зростала у зросійщеному середовищі. Мої смаки, мої вміння формувалися з книг, із численних вирізок «Радянської жінки» або «Крестьянки». Проте перший український рушник вишила хрестиком у 14 років, плаття гладдю – у 22, а першу сорочку – аж у 28. Та були вони усі сучасні. А от традиційної сорочки не шила ніколи, хоч і маю одну конопляну у колекції, подаровану власником приватного музею. А нині запалили! Дякую Оксані Шуляр за натхнення! То велика справа – відродження народних традицій! Охоче долучаюся! Полотно придбала, обираю схему низинки!».
[9]
[10]
Студенти-філологи з радістю поділилися своїми враженнями. Студентка 14 групи Дар’я Данилко коментує: «Пані Оксана прекрасна майстриня. Через її роботи передається неймовірна енергетика. Я навіть не помітила, як продзвенів дзвінок на перерву, наскільки була захоплена її розповіддю. Її вишивки наповнені чарівністю й таємничністю. Я дуже хочу знову поспілкуватися з нею!». «Моя бабуся вишивала гдаддю, але про техніку вишивання низзю я дізналася вперше», – поділилася своїми думками студентка 11 групи Дарія Петриченко. А студентка 11 групи Тетяня Євстігнєєва наголосила: «Я дуже хотіла навчитися вишивати, проте після зустрічі з пані Оксаною це бажання стало ще більшим!».
Заняття з українознавства пройшло на належному науково-методичному рівні. А презентація творчості майстрині Оксани Шуляр була дуже символічною, адже усі присутні гості, студенти, наукові співробітники «загорілися» до подальшої і серйозної співпраці у справі збереження та популяризації регіонального мистецтва вишивки.
[11]