Поділитися новиною

На вході в старий цвинтар, біля колишнього церкви, на місці якої тепер сільський Будинок культури, досі красується пам’ятник 1912 року на могилі його матері, пані Ірини: трохи перекособочений, бо, за переказами, в кінці другої світової війни якісь проїжджі танкісти хотіли його знищити, але не вдалось. Сама гробниця була пограбована ще в 1920-х, із приходом більшовиків. Батько, чийого імені людська пам’ять не зберегла (висловлювались хіба припущення, що він теж звався Віктором), начебто помер одразу “в революцію”, і його похоронили без почестей десь під кущами.

Десь тоді вщент зруйновано й маєток, який височів у полі за селом. У самому селі зостався тільки напівзавалений льох, який нібито був з’єднаний підземним ходом із маєтком. На думку Марини Степанівни, до маєтку від льоху таки далекувато, але, як вона жартує: “якщо люди брешуть – то й я брешу”. Марина Павленко навіть замалювала той льох.

Тим паче, за свідченням Кочубій Марії Германівни (1907 р.н. – здається, це найдавніший рік народження серед всіх опитаних респондентів), у тому льоху якийсь час жила зі своїми дітками Вітіна старша сестра Віра, коли розгромили батьківський маєток.

Вражена цим всім, Марина Павленко тоді написала оповідання: “Місячної ночі”, “Невідома в прозорій шалі” й “Варвара в льоху”, які увійшли до її збірки “Як дожити до ста” (2004 і 2012). Але то художнє осмислення. Повернімось до фактів.

Що ж відомо про нього і родину цього хлопчика?

Уродженка села Ламик Таїсія Трохимівна (1922 р.н.), розповідала Марині Степанівні, що її мама Ялосовета була в Баранецьких покоївкою, і “в їхньому триповерховому маєтку такі різнокольорові лампи горіли – аж на Гумань було видко! А в льохах – тільки пташиного молока й бракувало!..” Досі, мовляв, бузок різнокольоровий росте на тому місці… [Бузку, правда, дослідники тоді там не знайшли. – М.П.] “Фурщик Єлисей” возив пані Ірину в кареті, бо вона хворіла на серце й ходити не могла. Щоправда, контролювати свого чоловіка сил у неї, схоже, дуже навіть вистачало: “Стань, галашенний! Не здумай бити когось з робочих, бо тебе поб’ю!” – осмикувала вона часто гарячу мужову натуру.

Ще така промовиста деталь від Таїсії Трохимівни: “Діти їхні ходили з нашими на музики, до церкви, всюди”. (У селі, ха, Баранецьких діяли православна церква, церковно-парафіяльна школа, сільський банк, цегельний завод, водяний млин та дві кузні).

Ткач Марія Карпівна (1926 р.н.) сказала, що вона родичка Баранецьких: “Їхній менший син Вітя [Той, що на портреті. – М.П.] держав мою тьотю”. Вона, мовляв, була дуже красива. Вітя – це був її не перший шлюб, до нього вона вже була одружена та мала дітей Ліду, Таню й Філю. У шлюбі з Віктром вони мали ще Олю та Юлю.

Більше того: виявилось, що Оля – Баранецька Ольга Вікторівна (1931 р.н.) – живе в Корж-Куті! Тоді навіть вдалось з нею поспілкуватись. Правда, тільки трошки, бо, припускаю, тоді, 2001 року, ще не вивітрились в неї зашпори радянського тиску як на “панську дочку”. Вона й записана була не як Баранецька, а Лисокінь: прізвищем вітчима від материного попереднього шлюбу. І мала на це вагомі підстави. Адже її батько Віктор, хоч і був на час приходу більшовиків ще підлітком і вже круглим сиротою, хоч і пастушив у колгоспі й працював на різних роботах нарівні зі “звичайними” селянами, – пильна радянська влада не спускала з нього свого недремного ока. 1937 року Віктора Баранецького було репресовано й розстріляно.

Марія Карпівна також поділилась бувальщиною, що колись, ще до одруження, пан Баранецький був закоханий в одну панну, і та йому побажала (закляла?): “Щоб у тебе було багато дітей!” Тож справді, мовляв, народилось у них із Вікторією дев’ятеро дітей. Із дівчат були Віра, Надія і Любов.

Від інших людей записали імена ще чотирьох синів: Коля, Олесь, Галас, Юрик і Вітя. Як бачимо, когось одного люди так і не пригадали. Найбільше люди знали про Юрика (звучало саме так: “Юрик”), який, за спогадами, працював шахтарем у Кривому Розі (теж, мабуть же, не від щастя він забрався так далеко). Свого часу приїздив і впорядковував материну могилу.

Ну, і про односельця Вітю – хлопчика з портрета.

Від коржкутянки Мальованої Галини Іванівни (1935 р.н.) дізнались рік народження “хлопчика з портрета” – 1904. Базуючись на цьому і на тому, що на портреті хлопчику десь рочків два-три, – припускаємо, що картина написана приблизно 1908 року.

Хто ж автор полотна? Ні на лицьовій стороні, ні на звороті немає жодних написів чи знаків. Імовірно, це хтось із художників, які не раз гостювали в панів Баранецьких. Можливо, той самий, чия картина, за словами коржкутянина Галуцького Василя Кириловича (1922 р.н.), висить в московській третьяковській галереї під назвою “Село Пилипи [Саме Пилипами іменувався Корж-Кут до 1900 року. – М.П.], 72 двори, Уманського повіту Київської губернії”?
Втім, хтозна, які ще загадки приховує в собі цей таємничий портрет?..

Марина Павленко

 

" data-title="ХЛОПЧИК ІЗ ПОРТРЕТА (З раритетів, знайдених у фольклорно-етнографічних експедиціях)">

ХЛОПЧИК ІЗ ПОРТРЕТА (З раритетів, знайдених у фольклорно-етнографічних експедиціях)

Цікаво, чи можна з портрета цього білявого хлопчика, виписаного олійними фарбами на коричневому тлі, сказати, що це не селянська дитина, а “паненятко”?..
Портрет зберігається нині у фондах Науково-дослідної лабораторії «Проблеми підготовки студентів-філологів до українознавчої роботи в школі», яка діє при кафедрі української літератури, українознавства та методик їх навчання (очільниця лабораторії, вона ж і завкафедри – канд. пед. н., професорка Наталія Петрівна Сивачук).
А далекого 2001 року, коли доцентка кафедри Марина Степанівна Павленко зі студентами факультету української філології Уманського педуніверситету імені Павла Тичини була на фольклорно-етнографічній експедиції в селі Корж-Кут Уманського району, цей портрет був люб’язно подарований їм жителем цього села, чудовим і світлим чоловіком – Нежурбідою Віталієм Дмитровичем (1940–2023).
За версією Віталія Дмитровича та його односельців, на портреті – Віктор, наймолодший син колишніх власників села Баранецьких.

На вході в старий цвинтар, біля колишнього церкви, на місці якої тепер сільський Будинок культури, досі красується пам’ятник 1912 року на могилі його матері, пані Ірини: трохи перекособочений, бо, за переказами, в кінці другої світової війни якісь проїжджі танкісти хотіли його знищити, але не вдалось. Сама гробниця була пограбована ще в 1920-х, із приходом більшовиків. Батько, чийого імені людська пам’ять не зберегла (висловлювались хіба припущення, що він теж звався Віктором), начебто помер одразу “в революцію”, і його похоронили без почестей десь під кущами.

Десь тоді вщент зруйновано й маєток, який височів у полі за селом. У самому селі зостався тільки напівзавалений льох, який нібито був з’єднаний підземним ходом із маєтком. На думку Марини Степанівни, до маєтку від льоху таки далекувато, але, як вона жартує: “якщо люди брешуть – то й я брешу”. Марина Павленко навіть замалювала той льох.

Тим паче, за свідченням Кочубій Марії Германівни (1907 р.н. – здається, це найдавніший рік народження серед всіх опитаних респондентів), у тому льоху якийсь час жила зі своїми дітками Вітіна старша сестра Віра, коли розгромили батьківський маєток.

Вражена цим всім, Марина Павленко тоді написала оповідання: “Місячної ночі”, “Невідома в прозорій шалі” й “Варвара в льоху”, які увійшли до її збірки “Як дожити до ста” (2004 і 2012). Але то художнє осмислення. Повернімось до фактів.

Що ж відомо про нього і родину цього хлопчика?

Уродженка села Ламик Таїсія Трохимівна (1922 р.н.), розповідала Марині Степанівні, що її мама Ялосовета була в Баранецьких покоївкою, і “в їхньому триповерховому маєтку такі різнокольорові лампи горіли – аж на Гумань було видко! А в льохах – тільки пташиного молока й бракувало!..” Досі, мовляв, бузок різнокольоровий росте на тому місці… [Бузку, правда, дослідники тоді там не знайшли. – М.П.] “Фурщик Єлисей” возив пані Ірину в кареті, бо вона хворіла на серце й ходити не могла. Щоправда, контролювати свого чоловіка сил у неї, схоже, дуже навіть вистачало: “Стань, галашенний! Не здумай бити когось з робочих, бо тебе поб’ю!” – осмикувала вона часто гарячу мужову натуру.

Ще така промовиста деталь від Таїсії Трохимівни: “Діти їхні ходили з нашими на музики, до церкви, всюди”. (У селі, ха, Баранецьких діяли православна церква, церковно-парафіяльна школа, сільський банк, цегельний завод, водяний млин та дві кузні).

Ткач Марія Карпівна (1926 р.н.) сказала, що вона родичка Баранецьких: “Їхній менший син Вітя [Той, що на портреті. – М.П.] держав мою тьотю”. Вона, мовляв, була дуже красива. Вітя – це був її не перший шлюб, до нього вона вже була одружена та мала дітей Ліду, Таню й Філю. У шлюбі з Віктром вони мали ще Олю та Юлю.

Більше того: виявилось, що Оля – Баранецька Ольга Вікторівна (1931 р.н.) – живе в Корж-Куті! Тоді навіть вдалось з нею поспілкуватись. Правда, тільки трошки, бо, припускаю, тоді, 2001 року, ще не вивітрились в неї зашпори радянського тиску як на “панську дочку”. Вона й записана була не як Баранецька, а Лисокінь: прізвищем вітчима від материного попереднього шлюбу. І мала на це вагомі підстави. Адже її батько Віктор, хоч і був на час приходу більшовиків ще підлітком і вже круглим сиротою, хоч і пастушив у колгоспі й працював на різних роботах нарівні зі “звичайними” селянами, – пильна радянська влада не спускала з нього свого недремного ока. 1937 року Віктора Баранецького було репресовано й розстріляно.

Марія Карпівна також поділилась бувальщиною, що колись, ще до одруження, пан Баранецький був закоханий в одну панну, і та йому побажала (закляла?): “Щоб у тебе було багато дітей!” Тож справді, мовляв, народилось у них із Вікторією дев’ятеро дітей. Із дівчат були Віра, Надія і Любов.

Від інших людей записали імена ще чотирьох синів: Коля, Олесь, Галас, Юрик і Вітя. Як бачимо, когось одного люди так і не пригадали. Найбільше люди знали про Юрика (звучало саме так: “Юрик”), який, за спогадами, працював шахтарем у Кривому Розі (теж, мабуть же, не від щастя він забрався так далеко). Свого часу приїздив і впорядковував материну могилу.

Ну, і про односельця Вітю – хлопчика з портрета.

Від коржкутянки Мальованої Галини Іванівни (1935 р.н.) дізнались рік народження “хлопчика з портрета” – 1904. Базуючись на цьому і на тому, що на портреті хлопчику десь рочків два-три, – припускаємо, що картина написана приблизно 1908 року.

Хто ж автор полотна? Ні на лицьовій стороні, ні на звороті немає жодних написів чи знаків. Імовірно, це хтось із художників, які не раз гостювали в панів Баранецьких. Можливо, той самий, чия картина, за словами коржкутянина Галуцького Василя Кириловича (1922 р.н.), висить в московській третьяковській галереї під назвою “Село Пилипи [Саме Пилипами іменувався Корж-Кут до 1900 року. – М.П.], 72 двори, Уманського повіту Київської губернії”?
Втім, хтозна, які ще загадки приховує в собі цей таємничий портрет?..

Марина Павленко