[1]
Представляємо вашій увазі поетичні твори Ірини Хлистун, кандидата філологічних наук, доцента кафедри практичного мовознавства.
Поетична творчість Ірини Хлистун вражає емоційною і чуттєвою глибиною. Вишуканість стилю помножена на правильність і милозвучність рими дарує справжню естетичну насолоду. Мабуть, це можна пояснити, насамперед, природним поетичним талантом, який супроводжується професійним володінням нормами української літературної мови та навичками журналіста-практика, що дозволяє вдало презентувати власне світосприйняття, виражене українським Словом.
Бажаємо Ірині натхнення та подальших творчих успіхів!
***
Я назавжди приречена на осінь:
У світ влилася із її долонь,
А там колись впаду листком розкосим
В її жертовний золотий вогонь.
Вона, моя наперсниця, зі мною
Усупереч усім календарям.
У неї вчуся мудрості й спокою,
А їй читаю вірші сам на сам.
Вона – як я: пряма і трохи вперта,
Тож зна мої тривоги й сум’яття .
Її з душі не зішкребти, не стерти,
Як із долоні – лінію життя.
***
Небо восени таке велике,
Що під ним земля – немов пташа
У долонях, злякане і дике,
Ледь з грудей не вирветься душа.
Осінь небо пригорщами брала,
Тільки де їй – глибина ж яка!
На кінці багряні покривала
Дощ по краплі із долонь стіка.
Небо восени до болю синє,
Мов востаннє хоче нацвістись.
Журавлі, як срібне павутиння,
З німотою осені злились.
Рушники
Внесла до хати мама рушники,
Щоб у світлиці ще світліше стало.
Руде колосся, маки, васильки –
Вквітчати б світ, так рушників замало.
Не білі руки в мами вже давно,
Та рушники перуть вони так біло,
Аж сонцю в очі ріже, як вапно,
Що на штахетах сніжно заніміло.
Внесла до хати мама рушники
У запаху грози із небокраю.
Вночі на них вінчалися зірки,
А нині вони хату увінчають.
***
Дощ накрив мене мокрим рядном серед поля,
І ніякого даху, крім сизого неба вгорі.
І уже не рятує благенька моя парасоля
Від холодних потоків на цім перехресті вітрів.
Вже немає нічого, крім цього дев’ятого валу,
Ніби в перший день світу, а може, в останній, хто зна.
І мене вже нема: я такою ж краплиною стала,
Як і ті міріади, що з неба метає весна.
І живе в кожній краплі майбутнього паростка подих,
Його ніжна душа, подарована мертвій ріллі.
І в мені прижилась ця нетлінна частинка природи,
Корінцями своїми пришила мене до землі.
***
Березень, замурзаний пустун,
Грається у піжмурки з зимою:
То в багнюку заведе густу,
То облиє талою водою.
І сміється, аж дрижать шибки
У її палацику крихкому,
Бо кругом уже біжать струмки
І шпаки летять-спішать додому.
Березень, замурзаний пустун,
Краде в сонця промені червоні
І майструє з тих гарячих струн
Стріли для лукавих купідонів.
***
В пору опалого листя
Неба ошатна глибінь
Гойдає, мов у колисці,
Тіні моїх сновидінь.
Набавившися падолистом,
Теплий осінній вітрець
Вабить червоним намистом –
Осінь зове під вінець.
У пору опалого листу
Свято для ніг і очей:
Осінь накидку барвисту
Згубила з білих плечей.
Лист опада невблаганно.
Скоро – осіння сльота.
Осінь – засватана панна –
Коси свої розпліта…