[1]
Олександр Шаболдов уперше привернув до себе увагу ще три роки тому: коли, вступивши на другу вищу освіту до нашого університету, приїздив на сесії у красивій яскравій вишиванці. Власне, це було б не дивно, якби в той час вишиванка (надто ж чоловіча!) була така сама популярна й модна, як сьогодні. А ще – якби цей хлопець не був… з Луганщини!..
[2]
Знаємо Олександра також як старанного розумного студента й талановитого учасника університетського літоб’єднання імені Миколи Бажана, автора багатьох поетичних публікацій. Тепер це вже магістрант, який досліджує творчість Празької школи й рецепцію у ній «Слова о полку Ігоревім».
[3]
Що спонукало людину з російськомовного середовища (його рідне містечко тепер знаходиться на території горезвісної ЛНР) усвідомити себе українцем? Чим вабить його наука? Про що його поетичні тексти? Ці та інші питання обговорювалися на творчій зустрічі з цією неординарною особистістю в стінах нашого університету якраз напередодні Дня рідної мови.
[4]
О. Шаболдов читав свої вірші, розповідав про значення літератури для нього особисто й для суспільства в цілому. Зокрема, мовляв, ніхто з істориків сьогодні й не пам’ятав би того насправді цілком пересічного Ігоревого походу, якби про це не було зафіксовано в літературі, та ще й – так талановито. Нагадав також і про цьогорічний ювілей цієї давньої пам’ятки літератури й про актуальність сьогодні, адже описані в тексті території переживають наразі всім відомі драматичні події. Сказав, що усвідомив себе українцем, коли заглибився у вивчення нашої історії, а кілька років тому постановив собі повністю розмовляти тільки українською мовою.
[5]
Студенти слухали з інтересом і, звичайно ж, ставили чимало питань, і тім числі – й доволі провокативних. Наприклад, про те, що спонукає автора-чоловіка писати свої вірші з точки зору жінки (на теорії літератури п’ятикурсники якраз вивчають гендерний та інші підходи до аналізу тексту) тощо.
Здається, всі відповіді були достойні й вичерпні.
… Ми часто мріємо почути далеких столичних письменників, ігноруючи натомість таланти, які перебувають поряд. Цього разу ми порушили таку «традицію» – і не пошкодували.