Засудити до розстрілу «за втечу за кордон» тільки тому, що колись у підлітковому віці чоловік відвідав сестру в Польщі й повернувся назад? Легко!
Відстріляти цілу купу людей тільки з нагоди відзначення 120-ої річниці Карла Маркса? Без проблем!
Заслати 19-річного юнака на 10 років каторги тільки за те, що його однокурсник відправив йому листа з жартівливим політичним анекдотом, якого він навіть не прочитав (лист перехопили на півдорозі), але «міг би прочитати»? Не вагаючись!
[1]
(До речі, тим юнаком був батько нинішнього ректора Олександра Безлюдного).
Знищити без суду і слідства 863 в’язнів Уманської тюрми у зв’язку з наступом німців? Та – за одну ніч!
Ні-ні, це не вгадки, не жарти і навіть не роман у жанрі горору: це тільки невелика частина того, що довелось пережити уманцям.
Ці всі жахіття ретельно і структуровано описані професором нашого університету Дмитром Пащенком у його монографії з майже бароковим заголовком: «Літопис історичних, суспільно-політичних, соціально-економічних та культурно-освітніх подій, на ґрунті і тлі яких відбувалось виникнення та становлення Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини» (2020).
Із чітким і скрупульозним посиланням на всі архіви й джерела.
Здавалось би, після другої світової війни буде краще.
Читаємо далі:
Довести громадян до зубожіння, а потім ще й змусити купувати позики й запровадити грошову реформу, яка знецінила в десять раз усі й без того скромні заощадження? Зроблено!
Докотитись до того, що тільки в столиці можна купити масло чи ковбасу? Done!
Влаштувати всі умови для русифікації шкіл та університетів, а потім таємними «брежнєвськими циркулярами» ще й запровадити викладання російською примусово? Єсть!
(Якось аж знаменитої «мороженки по двадцять копійок» відразу перестало хотітися, чесне слово!..)
А ще ж – «спілка войовничих безбожників України», «нова спільнота під назвою «радянський народ», «загони безкорисної праці», купони, мільйони тощо…
Були й комічні моменти: наприклад, боротьба зі «стилягами» на законодавчому рівні як з «паростками гнилі»; називання факультету фізики і праці «фізікой с трудом», викладач-«морж», який дивував усе місто і своєю унікальною пам’яттю, і своїми химерними витівками.
І навіть містичні: коли справжня дружба врятувала групу студентів і викладачів від круїзу на пароплаві «Адмірал Нахімов», що його потім назвуть «Титаніком-2».
Або коли Володимир Кузь напророчив своє ректорство і всі, на тоді, здавалось, неймовірні інститутсько-університетські реформи ще за сім років до своєї появи в Умані… (а ви знали це?!)
А також: чому хасиди мешкали в гуртожитку нашого педуніверситету тільки один-єдиний рік, що сталося з такою перспективною спеціальністю як «єврейська мова» і яких пригод зазнали обидва погруддя Павла Тичини – біля нового і в старому корпусах, – про це та багато іншого можна дізнатися з цієї великої у всіх значеннях слова книги.
Марина Павленко