4 жовтня 1874 року відійшов у вічність Памфіїл Данилович Юркевич – видатний педагог, філософ, мислитель. Наш земляк, який народився у багатодітній родині священника Золотоніського повіту (нині Черкаська область). Випускник Київської духовної академії, викладач німецької мови, логіки, історії філософії, педагогіки. Останні чотири роки життя виконував обов’язки декана історико-філологічного факультету Московського університету. За спогадами сучасників, успіх його в Москві був колосальним – і заслуженим.
[1]
Педагогічна теорія П. Юркевича є частиною його плану побудови людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії.
Учений сформулював важливу для педагогічної науки думку про те, що знання лише тоді засвоюються, коли зігріті почуттями. Цікавий у цьому контексті феномен Ольги Кобилянської. Вона, наприклад, нічого не могла навчитися в людей, які її не любили.
Памфіїл Данилович відомий своїми працями, які присвячені філософським і педагогічним проблемам, – «Читання про виховання», «Загальні підстави методики», «Ідеї та факти з історії педагогіки», «Майбуття світової методи».
Студенти 31-ї та 32-ї груп факультету української філології разом зі старшим викладачем кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання Н.І. Зарудняк з метою вшанування пам’яті видатного педагога-земляка та в контексті відзначення Дня вчителя розглянули уривки з праці П. Юркевича «Курс загальної педагогіки з додатками». Зацікавлення викликали погляди вченого щодо видів виховних заходів, ролі прикладу, середовища у виховному процесі. Надзвичайно актуальні погляди П. Юркевича щодо дисципліни. Це те, з чим студент-практикант стикається у перші ж дні перебування у школі.
[2]
[3]
Учений визнає особистість вищою цінністю буття, розглядає «серце» як основу духовного життя людини, у своїх філософських поглядах відтворює українські духовні традиції.
І. С. Нечуй-Левицький зобразив П. Юркевича у своєму романі «Хмари» під ім’ям «Дашковича». Так він описує його київські лекції: «Молоді студенти, приїхавши з усіх кінців Росії, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В старім академічнім корпусі – з темними вікнами, з чорними партами, в його авдиторії було повнісінько студентів, котрі сиділи цілими лавами й купою стояли у порога, прийшовши з інших курсів».