(з новин Науково-методичного центру
художньо-педагогічної творчості
імені Степана Павленка)
Уже традиційно Науково-методичний центр художньо-педагогічної творчості імені Степана Павленка 12 березня – в день народження Степана Онисимовича – проводить бесіди й поетичні хвилинки як про творчість Степана Павленка зокрема, так і про поєднання творчості й літератури у праці вчителя-совесника в цілому.
[1]
От і цього разу, серед інших заходів, координатор Центру, донька Степана Онисимовича Марина Павленко та студенти 5 курсу згадали «незлим поетичним словом» деякі найкращі художні твори С. Павленка, зачитали дещо з його різножанрової збірки «Вічність така коротка».
[2]
«У вадах світу винні тільки ми, // Й лиш нам його робити досконалішим», – ці Павленкові рядки давно вже стали афоризмом.
Як і виписаний на стенді аудиторії 407 прекрасний чотиривірш:
Коли мене відчай згинав у підкову,
Коли вже здалося, що ні, сил немає, –
Іменник за руку взяв Дієслово
І я прочитав, що ЖИТТЯ ТРИВАЄ.
Життя триває. А ми знаходимо все нові й нові корисні «цікавинки» з вічних, здавалось би, вже забутих джерел. Знову по-новому відкриваємо для себе Павленковий цикл новел «Педрада на перерві». Знову по-новому сміємось і критично дивимося на себе, надто ж у контексті модних нині європейських цінностей, після його розділу сатири, зокрема «Монологу електролампочки»:
Удень, мов ясне сонечко,
Горю в під’їзді я.
Бо всім і я – до лампочки,
Якщо я – нічия.
Нарешті, сьогодні, перечитуючи збірку, натрапили на ще один, досі якось не помічений афористичний катрен, який поєднує Школу й Літературу:
Пізнавши все – і що, і де, –
Відчув: життя до крапки йде.
А день був в інеї – в такому!..
Що крапку знов сховав у кому.
(Степан Павленко)