(До 70-річчя Степана Павленка, 12.03.1949-26.09.2003)
Вже кілька років, як – за ініціативи професора Наталі Петрівни Сивачук і за підтримки деканату факультету української філології та викладачів кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання УДПУ – діє Науково-методичний центр художньо-педагогічної творчості імені Степана Павленка.
Степан Павленко – автор методичних, літературознавчих і публіцистичних статей, художніх творів, перекладів. Народився в селі Леґедзине Тальнівського району Черкаської області. Вчителював на Львівщині, Вінниччині й Черкащині.
[1]
Названий іменем учителя й письменника з Уманщини Степана Павленка, Центр покликаний гуртувати й підтримувати всіх, хто поєднує у своєму житті й роботі Школу та Літературу, тобто творчих студентів, учителів-словесників, письменників і їхніх учнів, читачів та шанувальників.
До численних заходів, зустрічей, публікацій сьогодні додався ще один – найновіший здобуток Центру. Йдеться про збірку «Починає світать», яка щойно вийшла у видавництві «Пульсари».
Це збірка ранніх поезій Степана Павленка: вони не ввійшли до його книжки «Вічність така коротка» (2004 і 2017), але збереглись у численних блокнотиках. Упорядкували її координатор Центру, доцент кафедри української літератури, українознавства та методик їх викладання Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини Марина Павленко й дружина, письменниця Ольга Павленко, а проілюструвала молодша донька Леся Павленко.
[2]
«Попри деяке початківство і наївність, ці вірші дихають щирістю, світлом і свіжістю, – зазначається в анотації збірки. – Більше того: вони навертають до, як ніколи, актуальних сьогодні Совісті, Добра, Любові, Здатності до Самопожертви… І, що найважливіше, вони мають те, без чого й найфілігранніші вірші нічого не варті, – Поезію».
Нижче пропонуємо вашій увазі кілька віршів зі збірки.
[3]
[4]
Малюнки – також із книжки – Лесі Павленко.
Степан Павленко
Зустріч із полем
Я іду через поле,
Що розлилось Дніпром.
Серце радістю повне,
І любов’ю, й теплом.
Стоїмо ми віч-на-віч:
Я і поле безкрає.
Поле — сонце неначе,
Світлом, ніжністю сяє.
В порівнянні із полем
Я такий ще зелений.
Я люблю тебе, поле, —
Ти ласкаве до мене.
Юна красуня
Цвіт яблуневий сиплеться,
Кружляє, кружляє, кружляє…
Вишневі розквітлі китиці
У небо травневе співають.
Юна, ідеш ти, казкова,
Царівною, квіткою, рожею.
Очі — мов книга чудова,
Кожного заворожують.
Усмішка сонцем сіяє:
Світла, ласкава, іскристая.
Ніжно на плечі спадають
Коси твої золотистії.
Легко, граційно ступаєш,
Всіх задаровуєш вродою.
…Хлопець тебе проводжає
Довго задумливим поглядом.
***
Світ безмежний. То так.
І не так заодно.
Але кожен із нас має свій горизонт.
В когось небо високе, сонцями багате,
А для іншого небо — то стеля у хаті.
В того світ — небеса, і степи, і ріка.
А комусь вистачає ставка і млинка.
Хтось живе у нім сотні і тисячі років,
Інший ледве устигне ступнути два кроки…
Я виходжу в життя. Сила в мене дзвінка.
Я виходжу в життя. Обрій мій утіка.
Утікай, утікай! За тобою помчу я.
Але ти не спиняйся, не ловись мені, чуєш?!
Світе мій, не вмістися у куций аршин!
Розпросторюйся вгору. Розростайся ушир!
Ні на хвильку ніде не спиняйся повік,
Щоб до тебе повік я звикав — і не звик.