Поділитися новиною
Вшанування пам’яті таких постатей, як Олесь Гончар, є невід’ємною частиною збереження національної ідентичності та історичної пам’яті. Це допомагає молодим поколінням зрозуміти своє коріння та цінувати надбання попередніх поколінь.
Олесь Гончар став справжнім духовним лідером для багатьох українців. Його твори та громадянська позиція виховували патріотизм, утверджували загальнолюдські цінності, такі як добро, людяність, справедливість, протидія бездуховності. Він був прикладом морального максималізму, вболіваючи за збереження чистоти людських душ та навколишнього середовища.
Він був одним із перших, хто відстоював права української мови, навіть у часи радянської цензури. Його публіцистика, листи до високих чиновників були спрямовані на захист української мови та культурної спадщини. Він вважав, що державність єдиної української мови є головною ідеєю для України.
Твори самого Гончара відрізняються багатою, образною українською мовою. Читання його творів сприяє збагаченню словникового запасу, розвитку естетичного смаку та формуванню високої культури мовлення. Для сучасної молоді, яка часто стикається зі спрощеною мовою в цифровому просторі, твори Гончара стають справжнім скарбом, що демонструє велич і красу рідної мови.
Пропонуємо кілька висловів Олеся Гончара про українську мову, за яку він боровся, яку знав, любив і збагачував.
«Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної. Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити і розвиватись, придатну для найскладнішої художньої і наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро».
«Той, хто зрікається рідної мови, часто й не розуміє, що в цьому вже є елемент відступництва, елемент зради».
«17.08.1965 був мордований на найвищому засіданні… Говорив і про шкільний закон з тим ганебним параграфом, що дозволяє дитині не вивчати рідну мову. Чому ж математику не голосуємо? Чому іноземна обов’язкова, а рідна – ні?»
«Нації потрібна творчість не тільки на рівні гопака. Нормальне становище – це коли все суспільство живить свою мову і культуру».
«Зостатися без почуття до свого рідного, до своєї мови, культури – це означало б зостатись з пустою душею».
«По ставленню до рідної мови можна судити про моральний і інтелектуальний рівень людини».
«Тікають (молоді люди) до міста, щоб роками жити на 8 кв. метрах. Загроза селу – це загроза й культурі, мові, її найчистішим джерелам. Я певен, що ця співуча, музикальна мова творилася на левадах, серед гармонії людини і природи. Цьому народові мова його була наспівана солов’ями».
«Факти нехтування рідної мови не минають безслідно. Завдають шкоди літературі й самому суспільству. Перехід на суржик означає здрібніння душі, її зубожіння і зрештою може призвести до спустошення молоді. Перекотиполе – то вже неповна людина!»
«Однак ось – знову ж у зв’язку з ювілеєм Достоєвського – скільки ґвалту в пресі «о всечеловечности как о сущности нашего национального (читай – великоруського) самосознания», скільки пихи, чванства, розбалакувань «о вселенской миссии», «о превосходстве русской культуры над всеми другими» і т. д. … І пишуть це ті, котрі називають себе інтернаціоналістами… Позатикали носи й не чують, як смердить від їхніх розглагольствувань звичайним шовінізмом, пошлим, тупим, допотопним… Втративши сором, товчуть і товчуть про свою винятковість, вищість, перевагу над всіма іншими, хто поза межами небесної Імперії… Не бачите навіть тих, хто поруч, не здатні відчути, чим живуть ваші ж брати єдинокровні, до їхньої мови й пісні глухі, а товчете про «всечеловечность», про місію винятковості… А чи не краще б замість цієї інтелігентської базіканини, від якої так і тхне расистською маячнею, і китайською, і всякою іншою, – та більше б справжньої уваги й поваги до тих, хто з вами зв’язав свою долю, хто й справді дорожить почуттям братерства, котре, до речі, завжди означало і взаємність, і рівність».
«Мова для нас, українців, – це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше! Для нас мова – це й пам’ять, і честь, і гідність; для народу нашого мова – це саме життя. Мова – основний генофонд нашої культури, і все залежатиме від того, чи зуміємо зберегти її в усьому історичному багатстві. Школа, учитель, письменник – найперші і найвірніші зберігачі».
«Де ж та молода Україна, що відгукнеться і прийде на поміч, щоб боронити святе, захищати наше найдорожче. Кожен мав би розуміти, що для України її духовність, мова, література – це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними силами зла. Звідки вони? Чи з молодечої глупоти, з бажання – хоч у такий спосіб – прославитись, чи їх хто нацьковує – ідіть, трощіть, щоб нікого, крім вас? Чи, може, це, як чума, перейде – і знову Україна постане в духовнім здоров’ї, озветься до світу голосами молодих, красивих і людяних талантів?»
Останній вислів особливого значення набуває саме зараз. В умовах боротьби за незалежність мова стає форпостом, щитом і зброєю. Бути українським філологом сьогодні — це нести відповідальність за збереження та розвиток мови, що є основою нашої державності. Це означає боротися з російським імперським наративом, показувати світові унікальність та самобутність нашої культури. Професія українського філолога — це поєднання наукового інтересу, культурної місії та особистого патріотизму. Це бажання присвятити своє життя служінню українському слову, яке є ключем до нашого минулого, основою нашого сьогодення і запорукою нашого майбутнього.
Людмила НОВАКІВСЬКА
" data-title="Олесь Гончар – духовний лідер українців">Олесь Гончар – духовний лідер українців
14 липня день пам’яті Олеся Гончара (1918 – 1995) – видатного українського письменника, літературного критика, громадського діяча, першого Шевченківського лавреата в галузі літератури, інших численних премій і нагород, Героя України.
Вшанування пам’яті таких постатей, як Олесь Гончар, є невід’ємною частиною збереження національної ідентичності та історичної пам’яті. Це допомагає молодим поколінням зрозуміти своє коріння та цінувати надбання попередніх поколінь.
Олесь Гончар став справжнім духовним лідером для багатьох українців. Його твори та громадянська позиція виховували патріотизм, утверджували загальнолюдські цінності, такі як добро, людяність, справедливість, протидія бездуховності. Він був прикладом морального максималізму, вболіваючи за збереження чистоти людських душ та навколишнього середовища.
Він був одним із перших, хто відстоював права української мови, навіть у часи радянської цензури. Його публіцистика, листи до високих чиновників були спрямовані на захист української мови та культурної спадщини. Він вважав, що державність єдиної української мови є головною ідеєю для України.
Твори самого Гончара відрізняються багатою, образною українською мовою. Читання його творів сприяє збагаченню словникового запасу, розвитку естетичного смаку та формуванню високої культури мовлення. Для сучасної молоді, яка часто стикається зі спрощеною мовою в цифровому просторі, твори Гончара стають справжнім скарбом, що демонструє велич і красу рідної мови.
Пропонуємо кілька висловів Олеся Гончара про українську мову, за яку він боровся, яку знав, любив і збагачував.
«Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної. Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити і розвиватись, придатну для найскладнішої художньої і наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро».
«Той, хто зрікається рідної мови, часто й не розуміє, що в цьому вже є елемент відступництва, елемент зради».
«17.08.1965 був мордований на найвищому засіданні… Говорив і про шкільний закон з тим ганебним параграфом, що дозволяє дитині не вивчати рідну мову. Чому ж математику не голосуємо? Чому іноземна обов’язкова, а рідна – ні?»
«Нації потрібна творчість не тільки на рівні гопака. Нормальне становище – це коли все суспільство живить свою мову і культуру».
«Зостатися без почуття до свого рідного, до своєї мови, культури – це означало б зостатись з пустою душею».
«По ставленню до рідної мови можна судити про моральний і інтелектуальний рівень людини».
«Тікають (молоді люди) до міста, щоб роками жити на 8 кв. метрах. Загроза селу – це загроза й культурі, мові, її найчистішим джерелам. Я певен, що ця співуча, музикальна мова творилася на левадах, серед гармонії людини і природи. Цьому народові мова його була наспівана солов’ями».
«Факти нехтування рідної мови не минають безслідно. Завдають шкоди літературі й самому суспільству. Перехід на суржик означає здрібніння душі, її зубожіння і зрештою може призвести до спустошення молоді. Перекотиполе – то вже неповна людина!»
«Однак ось – знову ж у зв’язку з ювілеєм Достоєвського – скільки ґвалту в пресі «о всечеловечности как о сущности нашего национального (читай – великоруського) самосознания», скільки пихи, чванства, розбалакувань «о вселенской миссии», «о превосходстве русской культуры над всеми другими» і т. д. … І пишуть це ті, котрі називають себе інтернаціоналістами… Позатикали носи й не чують, як смердить від їхніх розглагольствувань звичайним шовінізмом, пошлим, тупим, допотопним… Втративши сором, товчуть і товчуть про свою винятковість, вищість, перевагу над всіма іншими, хто поза межами небесної Імперії… Не бачите навіть тих, хто поруч, не здатні відчути, чим живуть ваші ж брати єдинокровні, до їхньої мови й пісні глухі, а товчете про «всечеловечность», про місію винятковості… А чи не краще б замість цієї інтелігентської базіканини, від якої так і тхне расистською маячнею, і китайською, і всякою іншою, – та більше б справжньої уваги й поваги до тих, хто з вами зв’язав свою долю, хто й справді дорожить почуттям братерства, котре, до речі, завжди означало і взаємність, і рівність».
«Мова для нас, українців, – це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше! Для нас мова – це й пам’ять, і честь, і гідність; для народу нашого мова – це саме життя. Мова – основний генофонд нашої культури, і все залежатиме від того, чи зуміємо зберегти її в усьому історичному багатстві. Школа, учитель, письменник – найперші і найвірніші зберігачі».
«Де ж та молода Україна, що відгукнеться і прийде на поміч, щоб боронити святе, захищати наше найдорожче. Кожен мав би розуміти, що для України її духовність, мова, література – це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними силами зла. Звідки вони? Чи з молодечої глупоти, з бажання – хоч у такий спосіб – прославитись, чи їх хто нацьковує – ідіть, трощіть, щоб нікого, крім вас? Чи, може, це, як чума, перейде – і знову Україна постане в духовнім здоров’ї, озветься до світу голосами молодих, красивих і людяних талантів?»
Останній вислів особливого значення набуває саме зараз. В умовах боротьби за незалежність мова стає форпостом, щитом і зброєю. Бути українським філологом сьогодні — це нести відповідальність за збереження та розвиток мови, що є основою нашої державності. Це означає боротися з російським імперським наративом, показувати світові унікальність та самобутність нашої культури. Професія українського філолога — це поєднання наукового інтересу, культурної місії та особистого патріотизму. Це бажання присвятити своє життя служінню українському слову, яке є ключем до нашого минулого, основою нашого сьогодення і запорукою нашого майбутнього.
Людмила НОВАКІВСЬКА
Переглядів 134
