До Дня захисника України оголошено результати конкурсу «Напишу листа солдату», у якому взяли участь студенти 12 групи факультету української філології (куратор – доц. Комарова З. І.).
[1]
До конкурсу долучилися 14 студентів, які у своїх листах висловлювали щирі захоплення мужністю і відвагою солдатів, захисників України, а також слова вдячності і підтримки, віри і надії на краще майбутнє нашої країни.
[2]
За умовами конкурсу, творчі роботи оцінювалися за такими критеріями: змістовність, інформаційна наповнюваність, дотримання стилю та правильність оформлення.
[3]
Переможцями конкурсу стали Король Марина (І місце), Савченко Анна (ІІ місце), Куян Дар’я, Фещенко Тетяна, Харенко Софія (ІІІ місце).
[4]
До уваги читачів сайту пропонуємо лист Король Марини, який не залишив байдужим жодного слухача.
[5]
Ненадісланий лист загиблому герою
Привіт, мій любий герою! Я знаю, що мій черговий лист ти так і не прочитаєш. Бо вже 5-й місяць, як тебе немає. Ще досі не можу роздрукувати твоє фото на блакитно-жовтому фоні з сяючою усмішкою, бо як тільки згадаю, то відразу важка депресія затьмарює розум, а спогади навіюють сум. О, ті спогади…
– Дядько Ігор, а там страшно?
– Дуже, доню. Мабуть, безстрашний тільки наш кіт Патрон. Класний такий, веселий, будить тебе, коли заснеш на хвилиночку. Добре, коли в землянці все обвішане дитячими малюнками, а на них і прапори намальовані, і сонечко, яке, на жаль, нам не світить, і ти розумієш, що це все твоє. І так чекаєш того повернення додому… Бо знаєш, що там ти потрібний, що моя Наталочка наварить борщу цілу каструлю, а Сашко буде просити, щоб я показав йому фотографії і покатав на танкові.
А як боляче згадувати твої слова в останній раз. «Іра, Ірочка, не плач. Я скоро повернусь. Ото-о-о загуляємо!» – казав ти мамі. «Доця моя, а чого ти плачеш? Усміхнись! До випуску приїду!» – обіцяв ти мені. А не приїхав і не прийшов…
Ні, не подумай, мій рідний, я в жодному разі тебе не звинувачую. Мені просто дуже прикро, що загинув саме ти. Я знаю: ти герой. Ти врятував людину, помер за мене, за свого синочка, за Умань, Україну, за фронтового брата. Вибач, що мало робили для тебе, бо ти робив для нас набагато більше і віддав за нас усіх найцінніше – своє Богом дароване життя.
Дорогий мій, ти знаєш, той солдат телефонував бабусі. Він плакав у слухавку і нервово викрикував слова вдячності, бо на твоєму місці міг бути він. А що бабуся? Вона постійно плаче. Ото йдемо біля аптеки, побачить вивіску з солдатами – і гасне на очах.
Знаєш, любий, раніше я мріяла про гарний одяг, велику родину, про життя в Парижі. Але навіщо це все?.. Коли з острахом вмикаєш телевізор і вимикаєш його зі сльозами на очах. Як би мені хотілося, щоб на головній площі в Умані викарбували імена живих і загиблих героїв АТО. Щоб кожен знав, що був такий простий чоловік Ігор Шлямар, який у важку для України хвилину пішов захищати рідну домівку. Він подивився в очі смерті і віддав своє дорогоцінне життя за чуже, загинувши в «таблетці».
Я завжди буду говорити і згадувати про тебе, бо ти мій герой. Безмежно вдячна тобі за мирне небо над головою. Знаю, що ти мене чуєш і бачиш. Я люблю тебе, дядечку. Ти мій янгол-охоронець, і я постійно відчуваю твій захист. Герої не вмирають!