На початку жовтня викладачі та студенти факультету української філології відвідали поранених у зоні АТО, які лікуються у Головному військовому клінічному госпіталі (м. Київ).
[1]
Викладачі та студенти факультету побажали всім пораненим швидкого одужання і миру.
[2]
Відвідавши поранених у шпиталі, студенти висловили свої думки та переживання у листах.
Йдемо на фронт допомоги
Ділитися враженнями про пережите дуже складно, а хтось скаже, що й нескромно, але я наважуся, бо думаю, що сьогодні це надзвичайно важливо для всіх українців, а особливо тих, хто ще не відвідав у шпиталі поранених і не підтримав наших Героїв.
Реалії життя у Головному військовому клінічному шпиталі м. Києва, який я відвідала зі студентами нашого факультету та викладачем, перевернули мій світогляд. Телебачення, преса, Інтернет не дають таких відчуттів, як побачене на власні очі. Наші воїни, які лікуються у шпиталі, – Герої, без жодних сумнівів. Відважні, хоробрі, мужні, вони свідомо пішли такою нелегкою дорогою, щоб відстояти наше мирне життя, наш спокійний сон. Вони ризикували своїм життям, своєю молодістю і здоров’ям.
Ні від одного чоловіка не почула, що тяжка рана болить, що погано, але мені у той час нестерпно боліло все, серце мало не вилетіло із грудей, голова роїлася тисячами думок: «Як же наважилися завдати таких страждань нашим побратимам? Скільки ж біди принесено на нашу землю? Як залікувати рани наших Героїв? Як зробити їх щасливими?»
Більшість поранених – мої однолітки, а в них стільки сили та патріотизму, стільки доброти та любові, що перехоплює дух, підносить, додає оптимізму. Коли поспілкувалася з ними, на душі стало спокійніше, посилилася віра у те, що у нашого народу буде все добре, а у цій підступній війні ми обов’язково переможемо. А сьогодні у Головному військовому клінічному шпиталі тисячі поранених, які потребують дорогого лікування, допомоги від кожного з нас.
До важких поранень наші Герої стояли на передовій, відважно боролися, а сьогодні ми маємо піти на фронт допомоги їм, щоб разом завдати нищівного удару фронтовим ранам.
Оксана Стернічук,
студентка 36 групи
Пам’ятайте щомиті про наших героїв
Викладачі та студенти факультету української філології відвідали поранених у зоні АТО, які лікуються у Головному київському військовому шпиталі.
Враження, які ми отримали, неможливо передати словами. Побачене торкнулося глибини душі, закарбувалося у серці. Важко було уявити, що дійсність може бути такою. Все, що ми чули по радіо, бачили по телебаченню, не порівняти з тим, що ми бачили на власні очі.
Важкопоранені і покалічені наші найкращі, наші дорогі Захисники, Патріоти, віддані Батьківщині і своєму народові, зустрічали нас з усмішкою і радістю, випромінювали таку силу духу, стільки тепла і мужності, що додавало наснаги і впевненості, віри і любові. У голові було багато думок, дух перехоплювало, думки кудись зникали. Хлопці ні одним словом не виказували свого болю, а жартували. Ми обіймали і цілували їх як рідних. Хоч бачили їх вперше, але пам’ятатимемо цю зустріч усе життя.
Коли я обіймала цих мужніх чоловіків, мені не хотілось відпускати жодного з них, вони були мені такими дорогими, заради яких варто боротися у тилу і на передовій.
У кожного пораненого своя героїчна історія, і я наче прожила кожну з них. Глибоке хвилювання не дозволило мені висловити ту вдячність, на яку вони заслуговують, але сподіваюся, що якусь частину болю я у них забрала, внесла у їхнє життя віру в те, що ми про них пам’ятаємо, ми їх не забудемо, ми їх підтримаємо. Усіх українців, які сьогодні у тилу, я закликаю не бути байдужими до наших Захисників, обов’язково провідати їх і допомогти. Допомоги, підтримки і розуміння чекають і рідні наших воїнів, які знаходяться з ними у шпиталі.
Волю сльозам дала вже тоді, як вийшла зі шпиталю, думки плуталися, цінності змінювались. Стало очевидним, що ми – нездоланний народ, бо маємо таких Героїв, ми – єдині, і сьогодні ми будуємо своє майбутнє.
Сьогодні, як ще ніколи раніше, ми вдячні нашим Героям, щомиті пам’ятаємо про них, гордимося ними.
Юлія Сорока,
студентка 36 групи