15 лютого 1989 року – день виведення радянських військ із Афганістану…
[1]
Війна в Афганістані – збройний конфлікт, у якому брали участь урядові війська Афганістану й СРСР проти повстанських груп моджахедів. Розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії. За офіційними радянськими даними, війна тривала до виведення радянських військ 15 лютого 1989 року.
[2]
За міжнародними даними, в результаті цієї війни загинуло близько 1,5 млн., або 10% тодішнього населення країни. Радянські втрати становили близько 15 тисяч військовослужбовців.
За статистикою, у війні загинуло 2 378 українців. 72 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримало більше 8 тис. українців, із них 4 687 повернулися додому інвалідами. Майже 3 тисячі матерів утратили своїх синів. Півтисячі жінок стали вдовами, 711 дітей – сиротами.
[3]
Студенти факультету долучилися до міського заходу, присвяченого 30-й річниці виведення військ СРСР з Афганістану. Цей захід спонукав студентку 13 групи Вікторію Заячковську до написання вірша про земляків, які пройшли через горнило радянсько-афганської війни:
Мій воїне, не спиш ти знову?
І… щось в руках тримаєш?
Тихенько молитву промовив
І палко в руці щось стискаєш…
Ти думаєш, ніхто не знає і не баче,
Що фото сина і дружини,
Яка щоночі над колискою плаче,
Стискаєш біля серця, України сину!?
Лишень не плач! У небо глянь!
Твої брати на тебе споглядають –
Не падай на коліна – встань:
Тебе дружина з сином у воріт чекають!
Пам’ятаймо тих, хто пережив цю війну, тих, хто не дожив, не доспівав, не докохав…