[1]
Нещодавно в Науково-методичному центрі художньо-педагогічної творчості імені Степана Павленка відбулась урочиста лекція з нагоди річниці смерті людини, іменем якої і названо Центр, – Степана Онисимовича Павленка. Власне, лекція була не зовсім і лекцією, адже базувалась вона на декламуванні творів із книжки Степана Павленка «Вічність така коротка», – ті твори промовляють більше, ніж найточніші біографічні дані чи літературознавчі розвідки.
[2]
Мабуть же, не останню роль зіграв і той фактор, що читала їх не стороння людина, а донька письменника-вчителя, доцент кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання, член Національної спілки письменників України Марина Степанівна Павленко.
[3]
Треба визнати, що студенти заворожено слухали: як веселі сатиричні замальовки чи «мікробайки», так і серйозні ліричні поезії та прозові етюди. А серед почутого – скільки по-справжньому крилатих висловів! Про відповідальність перед іншими, про високу місію людини залишити після себе добро і світло для інших… Як-от: «У вадах світу винні тільки ми, й лиш нам його робити досконалішим», «Кінь мій губить на шляху підкови: Після мене хтось щасливим буде…» тощо. Мудро, влучно і символічно…
[4]
Натхненній теплій атмосфері дуже сприяла й аудиторія: тепло й красиво оформлена, вона ще ж і має на своїх стінах банери з афоризмами Степана Павленка, серед них і філософсько-філологічне:
Коли мене відчай зігнув у підкову,
Коли вже здавалось, що ні, сил немає, –
Іменник за руку взяв дієслово
І я прочитав, що ЖИТТЯ – ТРИВАЄ…
[5]