[1]
Студенти факультету української філології мали щастя зустрітися з унікальною людиною ‒ дружиною поета-«шістдесятника» Володимира Підпалого, чиї твори входять до шкільної програми за 8 клас, ‒ Нілою Андріївною. Унікальність полягає не лише в тому, що поетова вдова видала фактично всю спадщину чоловіка і навіть спогади про нього та листування. Не лише в тому, що п. Ніла сама поставила на ноги їхніх двох дітей (і Ольга Підпала, й Андрій Підпалий нині ‒ кандидати наук і автори власних поетичних збірочок). Найбільше диво, мабуть, у тому, що ось уже сорок років (з 1973!!!), як Володимир пішов із життя, а його вдова досі свято й старанно несе у світ пам’ять про нього і його живе СЛОВО!..
[2]
Звичайно ж, гостя розповіла про перше знайомство з чоловіком і про перші сімейні труднощі та курйози. Про те, що саме Володя («мій Володя» ‒ постійно повторювала вона) навчив її поважати рідну мову, любити Україну і взагалі стати Особистістю. «Я постійно відчуваю його підтримку і присутність. Він весь зітканий із любові», ‒ сказала Ніла Андріївна, ‒ і, здавалося, ця присутність і ця любов були і в аудиторії, де вона це говорила.
Володині вірші вона читала напам’ять один за одним.
[3]
Зустріч минула блискавично. На завершення студенти і викладачі ледве встигли поставити кілька запитань. Але чи не найбільше тут вразив один студент-хореограф (на розмові була присутня й одна група з мистецько-педагогічного факультету) ‒ Іваніченко Євгеній. Він несміливо підійшов до гості й так само несміливо зачитав свого вірша, який написався під час зустрічі. Той вірш страшенно вразив і зворушив Нілу Підпалу, адже був про неї:
З життя пішов, та все ж таки зостався.
В Її думках Він пам’ять залишив.
Життя прожив, та все ж таки не здався.
Своє кохання для Неї тут лишив.
То доля так всі карти розкидала.
Дала кохану, відкрила новий світ.
А потім вмить ‒ життя його забрала.
Життя пішло, хоч мав так мало літ.
Та і все ж таки кохання не минуло.
І крізь роки вона несе його слова,
Бо серце про кохання не забуло,
Лишилась вірною, як вірною була. (Євгеній Іваніченко, 11 група МПФ)
[4]
Ніла Андріївна попросила переписати цей вірш їй на згадку. І пообіцяла здати його в архіви Музею (сама вона в минулому ‒ директор Київського Музею Максима Рильського). Сподіваємося, що вона зберігатиме ці теплі рядки (як і спогад про нашу зустріч) і в архіві свого серця.