З нагоди дня народження Павла Тичини і на запрошення невтомного українського літературознавця Сергія Гальченка доцентка кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання Марина Степанівна Павленко взяла участь у науково-мистецькому дійстві в Літературно-меморіальному музеї-квартирі Поета.
[1]
Насамперед вона переказала вітання від Уманського університету імені Павла Тичини, зокрема – кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання.
А також – розповіла про Тичину, Умань і Музику (егеж-егеж, саме в такому поєднанні!).
«Приємно було відвідати Музей через більш, ніж двадцять років, відколи я працювала в ньому над своєю кандидатською дисертацією, – відгукнулась Марина Степанівна про цей захід. – Побачити й почути науковців Григорія Донця, Роксану Харчук, які виявляли прихильність мені колись на науковому шляху. Послухати “вживу” зворушливе декламування Ларисою Кадировою “Скорбної матері”, харизматичні пісні з часів Григорія Сковороди у виконанні Олени Кореняк, бувальщини з Тичининого життя від онука Максима Рильського, анонси літературно-мистецьких новинкок від українського політика, громадського діяча Миколи Томенка та багатьох інших.
[2]
Приємно було почути, що впорядкований колись мною і виданий за підтримки університету й колег збірник спогадів про П.Тичину “З любов’ю і болем” досі вірно й активно “працює”, популяризує Поета й збирає прихильні відгуки від відвідувачів Музею.
Приємно було відчути гостинність і уважність господарів Музею».
[3]
Хоч експозиція Музею завбачливо схована у зв’язку з війною, а сам Музей ще загоює рани вибитих вікон після недавніх прильотів російської ракети, яка впала неподалік, – так і хочеться зацитувати незнищенне Тичининське:
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу!..
Марина Павленко