Поділитися новиною
На одній із таких гостьових лекцій (так справедливо її можна назвати) і водночас презентації книг «Українська фольклористика початку ХХІ століття» і «Квіти добра» (літературна збірка) вченого-фольклориста, етнографа, літературознавця, письменника, журналіста, педагога, громадського діяча, видавця, доктора філологічних наук, професора, провідного наукового співробітника відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Миколи Дмитренка викладачі та здобувачі ОПП «Середня освіта (Українська мова і література. Мова і література (англійська)), «Середня освіта (Українська мова і література. Мова і література (польська))» першого (бакалаврського) та другого (магістерського)) рівнів, ОПП «Журналістика» першого (бакалаврського) рівня доторкнутися до глибин українознавства й фольклору, виникнення та розвитку його різних жанрів, стану справ з упорядкування та публікації певних жанрів усної народної творчості.
Збірка М. Дмитренка «Квіти добра»
Українська фольклористична енциклопедія
Микола Костянтинович є одним із авторів фундаментальної енциклопедії з фольклористики (Українська фольклористична енциклопедія / НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського; [голов. ред. Г. Скрипник ; редкол.: Л. Вахніна та ін.]. Київ: Вид-во ІМФЕ, 2019. 837 c.), в якій дається належна оцінка відомим фольклористам, науковим школам, порушуються важливі проблеми сучасної фольклористики, такі як жанрова специфіка, художня традиція і сучасна культура, новітній фольклорний дискурс.
Як зазначив лектор, ця праця присвячена осмисленню української фольклористики початку XXI століття, її визначним досягненням та ключовим дослідницьким центрам. У ній висвітлено основні здобутки галузі, представлено нариси про видатних фольклористів, як тих, що вже завершили свій життєвий і науковий шлях, так і тих, хто продовжує активно працювати в цій унікальній сфері.
У своїй лекції Микола Дмитренко детальніше ознайомив присутніх із розвитком української фольклористики. Він підкреслив, що період української фольклористики на початку XXI століття є, можливо, найдинамічнішим та найпродуктивнішим за останні два століття. Раніше, в умовах імперського панування, фольклористика розвивалася переважно як емпірична наука, зосереджена на накопиченні та збиранні матеріалів. Яскравими прикладами цього етапу є такі видання першої половини XIX століття, як «Досвід зібрання старовинних малоросійських пісень» Миколи Цертелєва (1819 р.) та три збірки Михайла Максимовича (починаючи з «Малоросійских пісень» 1827 р., потім продовжуючи збіркою 1834 р., де вперше були мелодії, оброблені Іваном Аляб’євим, та збіркою 1847 р. з українськими народними думами).
Цей початковий період розвитку української фольклористики (що переважно періодизується за хронологією, в межах якої виділяються певні напрямки та академічні школи, такі як міфологічна, культурно-історична, філологічна, психологічна (етнопсихологічна школа Олександра Потебні) тощо) мав свої особливості. Зокрема, в українській науці, на відміну від класичного європейського зразка, започаткованого братами Грімм, міфологічна школа не сформувалася як окремий академічний напрямок, хоча й були присутні її окремі елементи. Українські вчені, починаючи з Михайла Максимовича, здебільшого працювали в руслі культурно-історичної академічної школи.
Друга половина XIX століття ознаменувалася вже теоретичними працями, що вийшли за межі простого збирання матеріалів та записів. З’являються фундаментальні дослідження Олександра Потебні, присвячені українським народним пісням, повір’ям, уявленням, а також двотомна монографія про колядки, щедрівки та веснянки, праці Михайла Драгоманова та Павла Житецького про думи. Кінець XIX – початок XX століття характеризується формуванням класичної фольклористичної науки завдяки працям Івана Франка, Володимира Гнатюка та Михайла Грушевського.
У 1920-х роках XX століття українська фольклористика досягає європейського рівня та інтегрується у європейський контекст. Однак це стрімке піднесення та формування нових наукових центрів і періодичних видань було швидко зруйноване тоталітарною ідеологічною системою сталінського режиму. З 1930-х років українська наука фактично була підпорядкована партійному контролю. Попередниками Інституту фольклору були товариства Української Академії наук, етнографічні товариства, Музичний кабінет Климента Квітки. Коли ж у 1936 році було відкрито Інститут фольклору, його директором став функціонер ЦК КП(б)У, член політбюро Андрій Хвиля. Цікаво, що саме А. Хвиля упорядкував і видав дві збірки українських народних пісень: невеликий популярний збірник для молоді та великий, фундаментальний том «Українські народні пісні» у прекрасному оформленні. Проте одразу після цього А. Хвилю було заарештовано і розстріляно. Цей епізод ілюструє цинічну «увагу» радянської влади до українського національного питання.
У післявоєнний період Інститут продовжував працювати, виконуючи завдання партії та уряду. Записи та дослідження фольклору тривали, але ці праці мали помітний ідеологічний відбиток. Відповідно, більша увага приділялася не давнім, архаїчним чи суто питомо національним жанрам фольклору, а радянській творчості, соціалістичній добі, темі дружби народів тощо. Після Другої світової війни дослідники зосередилися на збиранні та вивченні фольклору періоду війни та партизанського руху. Однак саме ці історичні події спричинили глибоке зацікавлення науковців історичними жанрами фольклору. Невипадково у 1950-х роках було видано збірку «Українські народні думи та історичні пісні». А вже з 1961 року започатковано академічну серію «Українська народна творчість»: спочатку у 30 томах під керівництвом Максима Рильського, а з початку 1960-х років, коли відділ фольклористики очолив Олексій Дей, перелік тематики та жанрів у цих збірках було розширено до 50 томів.
Шановні абітурієнти, детальніше ознайомитися з історією української фольклористики, з центрами дослідження фольклору, етнографії, з розвитком українознавства ви зможете тоді, коли вступите на наш факультет. Викладачі факультету також відкриють вам особливості проведення збирацької українознавчої роботи, налагодження дослідницької співпраці з респондентами, здійснення експедиційної роботи з людьми різного віку, а також психологічний аспект опитування та етичні особливості такої діяльності.
Тож, шановний абітурієнте, не зволікай із вибором, чекаємо тебе саме у нас!
Валентина ГОНЧАРУК
" data-title="Відкриваймо неповторний світ українознавства й фольклору з провідним науковцем Миколою Дмитренком">Відкриваймо неповторний світ українознавства й фольклору з провідним науковцем Миколою Дмитренком
Наш факультет надає здобувачам широкі можливості для глибокого усвідомлення кожним українцем себе, свого роду, народу та нації. Найперше таке усвідомлення починається на заняттях із українознавства, фольклору, міфології та етнографії, продовжується у процесі фольклорної практики та суттєво поглиблюється під час гостьових лекцій провідних науковців, презентацій творчого спадку письменників, майстер-класів митців, а також різноманітних конференцій, семінарів, вебінарів, круглих столів і зустрічей із ними.
На одній із таких гостьових лекцій (так справедливо її можна назвати) і водночас презентації книг «Українська фольклористика початку ХХІ століття» і «Квіти добра» (літературна збірка) вченого-фольклориста, етнографа, літературознавця, письменника, журналіста, педагога, громадського діяча, видавця, доктора філологічних наук, професора, провідного наукового співробітника відділу української та зарубіжної фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Миколи Дмитренка викладачі та здобувачі ОПП «Середня освіта (Українська мова і література. Мова і література (англійська)), «Середня освіта (Українська мова і література. Мова і література (польська))» першого (бакалаврського) та другого (магістерського)) рівнів, ОПП «Журналістика» першого (бакалаврського) рівня доторкнутися до глибин українознавства й фольклору, виникнення та розвитку його різних жанрів, стану справ з упорядкування та публікації певних жанрів усної народної творчості.
Збірка М. Дмитренка «Квіти добра»
Українська фольклористична енциклопедія
Микола Костянтинович є одним із авторів фундаментальної енциклопедії з фольклористики (Українська фольклористична енциклопедія / НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського; [голов. ред. Г. Скрипник ; редкол.: Л. Вахніна та ін.]. Київ: Вид-во ІМФЕ, 2019. 837 c.), в якій дається належна оцінка відомим фольклористам, науковим школам, порушуються важливі проблеми сучасної фольклористики, такі як жанрова специфіка, художня традиція і сучасна культура, новітній фольклорний дискурс.
Як зазначив лектор, ця праця присвячена осмисленню української фольклористики початку XXI століття, її визначним досягненням та ключовим дослідницьким центрам. У ній висвітлено основні здобутки галузі, представлено нариси про видатних фольклористів, як тих, що вже завершили свій життєвий і науковий шлях, так і тих, хто продовжує активно працювати в цій унікальній сфері.
У своїй лекції Микола Дмитренко детальніше ознайомив присутніх із розвитком української фольклористики. Він підкреслив, що період української фольклористики на початку XXI століття є, можливо, найдинамічнішим та найпродуктивнішим за останні два століття. Раніше, в умовах імперського панування, фольклористика розвивалася переважно як емпірична наука, зосереджена на накопиченні та збиранні матеріалів. Яскравими прикладами цього етапу є такі видання першої половини XIX століття, як «Досвід зібрання старовинних малоросійських пісень» Миколи Цертелєва (1819 р.) та три збірки Михайла Максимовича (починаючи з «Малоросійских пісень» 1827 р., потім продовжуючи збіркою 1834 р., де вперше були мелодії, оброблені Іваном Аляб’євим, та збіркою 1847 р. з українськими народними думами).
Цей початковий період розвитку української фольклористики (що переважно періодизується за хронологією, в межах якої виділяються певні напрямки та академічні школи, такі як міфологічна, культурно-історична, філологічна, психологічна (етнопсихологічна школа Олександра Потебні) тощо) мав свої особливості. Зокрема, в українській науці, на відміну від класичного європейського зразка, започаткованого братами Грімм, міфологічна школа не сформувалася як окремий академічний напрямок, хоча й були присутні її окремі елементи. Українські вчені, починаючи з Михайла Максимовича, здебільшого працювали в руслі культурно-історичної академічної школи.
Друга половина XIX століття ознаменувалася вже теоретичними працями, що вийшли за межі простого збирання матеріалів та записів. З’являються фундаментальні дослідження Олександра Потебні, присвячені українським народним пісням, повір’ям, уявленням, а також двотомна монографія про колядки, щедрівки та веснянки, праці Михайла Драгоманова та Павла Житецького про думи. Кінець XIX – початок XX століття характеризується формуванням класичної фольклористичної науки завдяки працям Івана Франка, Володимира Гнатюка та Михайла Грушевського.
У 1920-х роках XX століття українська фольклористика досягає європейського рівня та інтегрується у європейський контекст. Однак це стрімке піднесення та формування нових наукових центрів і періодичних видань було швидко зруйноване тоталітарною ідеологічною системою сталінського режиму. З 1930-х років українська наука фактично була підпорядкована партійному контролю. Попередниками Інституту фольклору були товариства Української Академії наук, етнографічні товариства, Музичний кабінет Климента Квітки. Коли ж у 1936 році було відкрито Інститут фольклору, його директором став функціонер ЦК КП(б)У, член політбюро Андрій Хвиля. Цікаво, що саме А. Хвиля упорядкував і видав дві збірки українських народних пісень: невеликий популярний збірник для молоді та великий, фундаментальний том «Українські народні пісні» у прекрасному оформленні. Проте одразу після цього А. Хвилю було заарештовано і розстріляно. Цей епізод ілюструє цинічну «увагу» радянської влади до українського національного питання.
У післявоєнний період Інститут продовжував працювати, виконуючи завдання партії та уряду. Записи та дослідження фольклору тривали, але ці праці мали помітний ідеологічний відбиток. Відповідно, більша увага приділялася не давнім, архаїчним чи суто питомо національним жанрам фольклору, а радянській творчості, соціалістичній добі, темі дружби народів тощо. Після Другої світової війни дослідники зосередилися на збиранні та вивченні фольклору періоду війни та партизанського руху. Однак саме ці історичні події спричинили глибоке зацікавлення науковців історичними жанрами фольклору. Невипадково у 1950-х роках було видано збірку «Українські народні думи та історичні пісні». А вже з 1961 року започатковано академічну серію «Українська народна творчість»: спочатку у 30 томах під керівництвом Максима Рильського, а з початку 1960-х років, коли відділ фольклористики очолив Олексій Дей, перелік тематики та жанрів у цих збірках було розширено до 50 томів.
Шановні абітурієнти, детальніше ознайомитися з історією української фольклористики, з центрами дослідження фольклору, етнографії, з розвитком українознавства ви зможете тоді, коли вступите на наш факультет. Викладачі факультету також відкриють вам особливості проведення збирацької українознавчої роботи, налагодження дослідницької співпраці з респондентами, здійснення експедиційної роботи з людьми різного віку, а також психологічний аспект опитування та етичні особливості такої діяльності.
Тож, шановний абітурієнте, не зволікай із вибором, чекаємо тебе саме у нас!
Валентина ГОНЧАРУК
Переглядів 85
