На сьогодні в нас, українців, чимало щоденних проблем. І, кажучи чесно, лютневі події 2014 року приходять до пам’яті надто рідко. Ця подія закарбувалася гордістю і запеклася болем у серці батьківщини. Тому і створені сумні, але важливі дні вшанування пам’яті героїв.
[1]
Ці події тривають дотепер: уже як війна на сході країни.
Сумні дні пам’яті не могли залишити байдужими й нашу 13 групу першого курсу.
Куратор Марина Степанівна Павленко з болем сказала про все це, і детальніше зупинилася на двох іменах, на двох постатях: Устима Голоднюка – як утілення Небесної сотні – й уманчанина Андрія Кизила – як утілення всіх Захисників України.
Пригадали трагічну знамениту Устимову «голубу каску» («Вона ж миротворчий символ! Мене у ній ніхто не посміє застрелити!») і його вже символічний вигук: «Небо падає!», а також – деякі зворушливі деталі з його дитинства.
Поговорили про те, що Андрій Кизило був одним із найкращих читачів уманських бібліотек і одним з найсвітліших, найпривітніших випускників Уманської гімназії.
Тепер його іменем названо вулицю (колишню Коломенську), на якій та гімназія знаходиться…
[2]
Тільки вулиці й меморіальні дошки…
Їхні обличчя дивилася на нас із портретів. Обличчя прекрасних, розумних людей, яким би ще жити і жити на благо України…
Ця розмова не залишила байдужими жодного студента, що був присутнім в аудиторії. На наших очах були сльози.
Сподіваємось, що згодом усе ж зміни, заради яких боровся Майдан, житимуть не лише вірою у наших серцях, а й реальністю для нашої країни.
Євгенія Адаменко, студентка 13 групи