[1]
Чомусь існує стійке уявлення, що український письменник – це неодмінно сивий старець, з козацькими вусами, спрямованим удаль поглядом, з драматичним минулим, з «калиновими» пафосними віршами, з поважними нотаціями про красу давніх традицій і занепад сучасної моралі. Якщо додати до цього високі слова: «босоноге дитинство» і «співець чарівної природи рідного краю», – «портрет» увиразниться повністю.
[2]
Мабуть, саме тому поява на «уманському горизонті» двох абсолютно не сивих і зовсім «не пафосних» юнаків (один, щоправда, з вусами, але ж – о Боже! – зовсім не козацькими!) спричинила навіть деяку паніку. До того ж, якщо один із них мав принаймні «нормальне» ім’я: Ігор Астапенко, то другий звався зовсім не по-людськи (це жахіття записано навіть у його посвідченні члена Національної спілки письменників України): «Вано Крюґер»!.. І хай він скільки завгодно пояснює, що це всього-на-всього символ його любові до двох культур: грузинської (ще в школі його кликали «Вано») й німецької (бабуся мала німецьке прізвище), все одно – моторошно!..
[3]
А якщо ще й почитати в інтернеті деякі тексти згаданих «авторів», то й зовсім страшно стає підпускати цих непевних людей до студентів…
[4]
І все-таки – зустріч відбулася!..
…Якщо ж серйозно, то нещодавно студенти факультету української філології мали унікальну нагоду побачити одну з іпостасей сучасної української літератури («Обличчя сучукрліт – як воно є», – жартувала модератор зустрічі, керівник університетського літоб’єднання Марина Павленко). А ще – послухати незвичні, хай у чомусь епатажні (одна з ключових якостей сучукрліту) вірші. Взяти участь в гарячій дискусії про мистецтво й антимистецтво, про свідомість і підсвідомість, про те, як нам треба «працювати» з нашим совєцьким минулим, щоб нарешті «вилікувати» й подолати його в собі тощо.
[5]
Гості виявилися дивовижно позитивними й світлими, неймовірними інтелектуалами (ще одна риса сучукрпоезії), суперовими дотепниками й просто симпатичними людьми.
[6]
А ще вони поділилися надзвичайно приємними враженнями про нашу аудиторію: як про «підготовлену», «просунуту», привітну й прекрасну. І були в захваті від нестандартних глибоких питань, які ставили наші студенти й викладачі (так, справжню цікаву «міні-доповідь» про літпроцес висловив у своєму запитанні Василь Васильович Семенчук) і всього іншого.
[7]
Хочеться вірити, що зустріч виявилася корисною для обох сторін. А для наших студентів це ще й спроба зламати стереотипи. І нагадування, що сьогоднішній світ – інший. Він міняється, розвивається, іде вперед, хочемо того чи ні. І що майбутнє – за нестандартними особистостями й креативним мисленням.
[8]