Поділитися новиною
375-літній ювілей святкує граматика Івана Ужевича (1643) – «Граматыка словенскаіа написана прє[з] Їώанна Ужє́вича Словѧни́на; Слáвноѝ Акадємїѝ Пари[з]скоѝ в Тєωлогїѝ Студєнта в Пари́жу». Саме її вважаємо першою граматикою української мови, заснованою на живій народній мові, яку в XVI–XVII століттях називали «простою мовою». Граматика рукописна, писана латиницею, проте ілюстративний матеріал – українською. Приклади яскраво засвідчують особливості української мови на фонетичному і граматичному рівнях (уживання «і» замість «е», змішування «і» та «и», давальний відмінок іменників чоловічого роду на –ові, уживання безособових дієслівних конструкцій на –но та ін.). В Україну «Граматика» Івана Ужевича потрапила тільки 1970 року. Завдяки старанням українських учених І. К. Білодіда та Є. М. Кудрицького «Граматику» було підготовлено до видання і видано в серії «Пам’ятки української мови».
Після більш ніж 150-літнього затишшя до наукового вивчення української мови звернувся Олексій Павлович Павловський – автор першої друкованої граматики живої народної української мови, написаної 1805 р., але виданої через 13 років у Санкт-Петербурзі під назвою «Грамматика малороссійскаго нарѣчія». Не потрібно чіплятися до «малороссійскаго нарѣчія», бо в умовах російської цензури О. Павловський змушений був послуговуватися цим терміном, під яким чітко розумів «почти настоящїй языкъ», що й підтверджує сама праця: 8 разів ужито «малороссійкоє нарѣчїє», 11 разів – «малороссійскїй языкъ».
Автор переконливо підтверджує окремішність «малороссійскаго нарѣчія» від російської мови загальноукраїнськими фонетичними, граматичними й лексичними ознаками та одиницями. Серед них: властиві для української мови чергування приголосних (рука – руці, нога – нозі, заверуха – заверусі); звук «і» на місці «о» в новозакритих складах, зокрема і в назві Бігъ ß Богъ; форми давального відмінка на –ові/еві на зразок панові, коневі – основна норма в сучасній українській літературній мові для відповідних іменників чоловічого роду; збережений в українській мові праслов’янський з походження кличний відмінок (грубо, пане, панове, дурне або дурню та ін.); використання специфічно українського суфікса –енко для творення патронімів (Грыценко, Хведоренко, Онопріенко, Карпенко, Павленко); характерні для української мови власні імена людей та їх неофіційні форми: Горпына, Горпыночка – Агрипина; Грыцько, Грыцыкъ, Грыць – Григорій, Дмытро, Дмытрыкъ, Дмытрусь – Дмитрій та ін.; великий прошарок специфічно українських лексем і фразеологізмів: борошно, вирій, пугач, «бісыка пускать», «куры строить», «баба зъ воза, кобылі легше» та ін.
Зауважимо, що проблеми, порушені О. Павловським, залишаються актуальними й нині, коли йде наступ на українську мову від зовнішнього і внутрішнього ворога. Місію ж філолога мовознавець окреслив наприкінці «Граматики» так: «Рѣчь (слово, языкъ) есть превосходнѣйшїй даръ, излїянный въ щедротѣ премудрости Божїя человѣческому роду. … Несохранять нарѣчій значить изъ неблагодарности отметать стезю ведущую разумъ нашъ къ достиженїю сего понятїя; неговорю уже, что сїя самая стезя составляетъ, такъ сказать, Аріаднину нить въ лавиринѳъ многочисленнѣйшихъ познаній». Ці слова великого вченого є своєрідним мовознавчим гаслом факультету української філології, який пропонує всім охочим здобути фах справжнього філолога.
" data-title="2018-й – РІК УКРАЇНСЬКИХ ГРАМАТИК">2018-й – РІК УКРАЇНСЬКИХ ГРАМАТИК
Як не прикро, але сьогодення української мови в Україні рясніє численними покручами. Кому, як не лінгвістам, судилося завжди стояти на сторожі Слова. А для цього потрібно бути не просто сучасником мовного розвитку і знати умовні правила. Передусім необхідно знати витоки мови, її історію.
Непростою була доля української мови. З легкої руки відомого російського науковця М. Ломоносова українську мову було кваліфіковано як «малорусское наречие великорусского языка», наслідки чого відчутні в суспільній свідомості Європи й донині. І це незважаючи на те, що в Україні вже були граматики, підготовлені учнями Львівської братської школи (1591), Лаврентієм Зизанієм (1596), Мелетієм Смотрицьким (1619), щоправда, вони значною мірою тлумачили граматику церковнослов’янської мови (хай і української редакції!).
375-літній ювілей святкує граматика Івана Ужевича (1643) – «Граматыка словенскаіа написана прє[з] Їώанна Ужє́вича Словѧни́на; Слáвноѝ Акадємїѝ Пари[з]скоѝ в Тєωлогїѝ Студєнта в Пари́жу». Саме її вважаємо першою граматикою української мови, заснованою на живій народній мові, яку в XVI–XVII століттях називали «простою мовою». Граматика рукописна, писана латиницею, проте ілюстративний матеріал – українською. Приклади яскраво засвідчують особливості української мови на фонетичному і граматичному рівнях (уживання «і» замість «е», змішування «і» та «и», давальний відмінок іменників чоловічого роду на –ові, уживання безособових дієслівних конструкцій на –но та ін.). В Україну «Граматика» Івана Ужевича потрапила тільки 1970 року. Завдяки старанням українських учених І. К. Білодіда та Є. М. Кудрицького «Граматику» було підготовлено до видання і видано в серії «Пам’ятки української мови».
Після більш ніж 150-літнього затишшя до наукового вивчення української мови звернувся Олексій Павлович Павловський – автор першої друкованої граматики живої народної української мови, написаної 1805 р., але виданої через 13 років у Санкт-Петербурзі під назвою «Грамматика малороссійскаго нарѣчія». Не потрібно чіплятися до «малороссійскаго нарѣчія», бо в умовах російської цензури О. Павловський змушений був послуговуватися цим терміном, під яким чітко розумів «почти настоящїй языкъ», що й підтверджує сама праця: 8 разів ужито «малороссійкоє нарѣчїє», 11 разів – «малороссійскїй языкъ».
Автор переконливо підтверджує окремішність «малороссійскаго нарѣчія» від російської мови загальноукраїнськими фонетичними, граматичними й лексичними ознаками та одиницями. Серед них: властиві для української мови чергування приголосних (рука – руці, нога – нозі, заверуха – заверусі); звук «і» на місці «о» в новозакритих складах, зокрема і в назві Бігъ ß Богъ; форми давального відмінка на –ові/еві на зразок панові, коневі – основна норма в сучасній українській літературній мові для відповідних іменників чоловічого роду; збережений в українській мові праслов’янський з походження кличний відмінок (грубо, пане, панове, дурне або дурню та ін.); використання специфічно українського суфікса –енко для творення патронімів (Грыценко, Хведоренко, Онопріенко, Карпенко, Павленко); характерні для української мови власні імена людей та їх неофіційні форми: Горпына, Горпыночка – Агрипина; Грыцько, Грыцыкъ, Грыць – Григорій, Дмытро, Дмытрыкъ, Дмытрусь – Дмитрій та ін.; великий прошарок специфічно українських лексем і фразеологізмів: борошно, вирій, пугач, «бісыка пускать», «куры строить», «баба зъ воза, кобылі легше» та ін.
Зауважимо, що проблеми, порушені О. Павловським, залишаються актуальними й нині, коли йде наступ на українську мову від зовнішнього і внутрішнього ворога. Місію ж філолога мовознавець окреслив наприкінці «Граматики» так: «Рѣчь (слово, языкъ) есть превосходнѣйшїй даръ, излїянный въ щедротѣ премудрости Божїя человѣческому роду. … Несохранять нарѣчій значить изъ неблагодарности отметать стезю ведущую разумъ нашъ къ достиженїю сего понятїя; неговорю уже, что сїя самая стезя составляетъ, такъ сказать, Аріаднину нить въ лавиринѳъ многочисленнѣйшихъ познаній». Ці слова великого вченого є своєрідним мовознавчим гаслом факультету української філології, який пропонує всім охочим здобути фах справжнього філолога.
Переглядів 760
