Поділитися новиною
Преображення Господнє, або ж Спас, в Україні пов’язане зі святом урожаю. Олег Бабій демонструє традицію серединців освячувати в церкві дари природи: «Бабуся Олена пішла до церкви, принесе освячених яблук і груш». А в будинку культури на укритих розшитими рушниками столах (одвічне прагнення українців до краси) «стоять вази з яблуками, грушами, миски з медом. Золотяться дині, червоніють нарізані кавуни» – все, до чого «торкнулася невтомна і щедра рука хлібороба». Те, що своїм празником село обрало саме Спаса, теж характеризує жителів як землеробів за глибинною внутрішньою суттю, які обожнюють землю, вміють і люблять на ній працювати, цінують її дари. Жителі села знають вартість хліба, тому з шаною несуть короваї на вишитих рушниках: «Хліб – усьому голова. Ви всі знаєте, як він важко росте, скільки сил треба віддати, щоб його зібрати». Дідусь іде на роботу в день свята врожаю у вишитій (празниковій) сорочці – теж демонстрація особливого ставлення до події.
Українці – споконвічні автохтони, які понад усе люблять свою землю, якщо доля закидає на чужину, то при першій же можливості прагнуть повернутися додому. Олег Бабій не ідеалізує сільське життя, правдиво показує реальність, в якій дітей часто виховують дідусі та бабусі (батьки на заробітках): «Фотографії зі свята хлопчик надішле своїм батькам, які зараз працюють за кордоном і повернуться не скоро. Там, на чужині, вони сумують за Серединкою – центром світу та теплою крапкою на карті України, звідти линуть думками щодня до рідного краю». І хоча Серединка всього лише «крапка», а в день свята саме в ній мають зафіксувати рекорд України, що робить її значною, вагомою: рослини хлібороби посіяли у формі величезного тризуба, що є символом волі й любові до України, «герб можна побачити лише з висоти пташиного польоту або за допомогою дрона. Схожі фігури є лише в пустелі Наска». Волелюбність – ще одна споконвічна риса українців, яку переймають і діти під час таких дійств.
Свято – це демонстрація здобутків, відпочинок, розвага, спілкування: центральною вулицею проходить парад техніки, діти готують пісні, «розваги різні, батути для малечі, солом’яні бички та ведмеді, солодку вату продають», «виставки квітів, вишитих рушників, подушок, картин», величезні дідухи». Люди виконали найважливішу справу року – зібрали врожай. Жителі села слухають зі сцени будинку культури традиційні пісні про маму, чорнобривці, оберіг роду – рушник, які близькі їхньому внутрішньому світу, тому розчулюються: «дідусь у задумі підпер підборіддя рукою, а бабуся тихцем утирає хустиною сльозу».
Хліборобська праця – не просто повинність, вона опоетизовується у творі. Очима Олесика читач бачить поле як золоте безмежжя, а комбайна – як вітрильника на ньому, який здолає будь-які негаразди: «Олесикові здається, що це зовсім не зернозбиральний комбайн, а стрімкий вітрильник, який летить на хвилях золотого океану. І не страшні йому ні бурі, ні підводні рифи. Бортовий комп’ютер сам обирає швидкість і темп роботи, підбирає загублені колоски. Машина залишає за собою лише солом’яний слід».
Цікавою є у творчості Олега Бабія ідея Саду як любові до людей, вона є провідною в оповіданні «Межа». Тут знову ж таки автор обирає облюбований ним прийом передачі досвіду від старшого покоління до молодшого. До речі, теж цікавий педагогічний момент: досвід переймається від тих людей, які любі: «Малий крокує поважно за дідусем і про все намагається розпитати, істину життя зрозуміти, перейняти від любої людини всі […] знання, кожне слово зловити, кожен рух запам’ятати». Дідусь із онуком розмовляють про яблука, яких старенький уже не дочекається, бо буде за Межею (філософське поняття в українців на позначення переходу між світом живих і світом мертвих). Онук не розуміє, для чого ж тоді дідусь садить сад. І тут знайомиться з людинолюбною філософією великої, мудрої людини з великим серцем: «Так, я вже не покуштую плодів праці моєї. Можливо і цвіту першого не побачу, але є ти. Ти мою справу доведеш до кінця. Ти і діти твої радітимуть першому цвіту кожного саджанця, міжряддя прополете, від морозу і шкідника захистите, а потім і перший урожай зберете. І я з вами теж смакуватиму червонобокими яблуками, тільки вже Там, за Межею. Ти ж пригостиш мене? […] Йтимуть люди подорожні, а ти винесеш їм корзину свіжих яблук, пригостиш, запропонуєш водички попити, в тіні саду відпочити. Ті люди відпочинуть, мене згадають, тобі подякують, Богу помоляться за здоров’я твоє та за спасіння душі моєї. Вони покуштують і я з ними радість солодку розділю». Спостерігаємо в цьому оповіданні «христоцентрично-христонаслідувальне, глибинно-гуманістичне українське світобачення автора».
У творі звучить й ідея спорідненості людини з довколишнім світом: «Сивий дідусь-садівник в молодому саду оглядає кожне деревце, гладить його, розмовляє, як із рівним собі. Маленький онук ходить слідом за дідом із широко відкритими, сповненими цікавості, очима». Хлопчик, до речі, відчуває себе товаришем кішки і собаки. Таким світовідчуттям наділені персонажі з багатим духовним світом, яким автор симпатизує.
Філолог, педагог відчувається у творчості Олега Бабія, і, без сумніву, накладає на неї відбиток його друга спеціальність – «українознавство». Гуманістична та україноцентрична спрямованість творів має ще й професійне підґрунтя. Олег Анатолійович є членом НСЖУ, лауреатом літературної премії імені Василя Думанського (2020). Став переможцем літературного конкурсу, присвяченого 70-річчю від дня народження В. М. Думанського (у номінації «Людські долі – невигадані історії, бувальщини»).
Наталя ЗАРУДНЯК
" data-title="Преображення Господнє! Яблучний Спас!">Преображення Господнє! Яблучний Спас!
Яблучний Спас – особливе свято для українців, що й демонструє у своєму оповіданні «Найсмачніший коровай» (збірка «Життя прожити – не поле перейти») талановитий випускник нашого факультету Олег Бабій. Селяни у його творі (жителі Серединки) постають величними у своїй простоті боголюбами та богообраними хліборобами: «Божа благодать для нас – це пізнати щастя творення хліба». Сільське свято дає можливість автору продемонструвати красу й багатство духовного світу серединців. А що воно показано ще й через сприйняття дитини, то читач може спостерігати, як батьківські цінності стають частиною внутрішнього світу молодшого покоління: «Олесик тримав у руках шматочок духмяного пшеничного хліба, і був він для нього найсмачнішим у світі, солодшим від меду та морозива!»
Преображення Господнє, або ж Спас, в Україні пов’язане зі святом урожаю. Олег Бабій демонструє традицію серединців освячувати в церкві дари природи: «Бабуся Олена пішла до церкви, принесе освячених яблук і груш». А в будинку культури на укритих розшитими рушниками столах (одвічне прагнення українців до краси) «стоять вази з яблуками, грушами, миски з медом. Золотяться дині, червоніють нарізані кавуни» – все, до чого «торкнулася невтомна і щедра рука хлібороба». Те, що своїм празником село обрало саме Спаса, теж характеризує жителів як землеробів за глибинною внутрішньою суттю, які обожнюють землю, вміють і люблять на ній працювати, цінують її дари. Жителі села знають вартість хліба, тому з шаною несуть короваї на вишитих рушниках: «Хліб – усьому голова. Ви всі знаєте, як він важко росте, скільки сил треба віддати, щоб його зібрати». Дідусь іде на роботу в день свята врожаю у вишитій (празниковій) сорочці – теж демонстрація особливого ставлення до події.
Українці – споконвічні автохтони, які понад усе люблять свою землю, якщо доля закидає на чужину, то при першій же можливості прагнуть повернутися додому. Олег Бабій не ідеалізує сільське життя, правдиво показує реальність, в якій дітей часто виховують дідусі та бабусі (батьки на заробітках): «Фотографії зі свята хлопчик надішле своїм батькам, які зараз працюють за кордоном і повернуться не скоро. Там, на чужині, вони сумують за Серединкою – центром світу та теплою крапкою на карті України, звідти линуть думками щодня до рідного краю». І хоча Серединка всього лише «крапка», а в день свята саме в ній мають зафіксувати рекорд України, що робить її значною, вагомою: рослини хлібороби посіяли у формі величезного тризуба, що є символом волі й любові до України, «герб можна побачити лише з висоти пташиного польоту або за допомогою дрона. Схожі фігури є лише в пустелі Наска». Волелюбність – ще одна споконвічна риса українців, яку переймають і діти під час таких дійств.
Свято – це демонстрація здобутків, відпочинок, розвага, спілкування: центральною вулицею проходить парад техніки, діти готують пісні, «розваги різні, батути для малечі, солом’яні бички та ведмеді, солодку вату продають», «виставки квітів, вишитих рушників, подушок, картин», величезні дідухи». Люди виконали найважливішу справу року – зібрали врожай. Жителі села слухають зі сцени будинку культури традиційні пісні про маму, чорнобривці, оберіг роду – рушник, які близькі їхньому внутрішньому світу, тому розчулюються: «дідусь у задумі підпер підборіддя рукою, а бабуся тихцем утирає хустиною сльозу».
Хліборобська праця – не просто повинність, вона опоетизовується у творі. Очима Олесика читач бачить поле як золоте безмежжя, а комбайна – як вітрильника на ньому, який здолає будь-які негаразди: «Олесикові здається, що це зовсім не зернозбиральний комбайн, а стрімкий вітрильник, який летить на хвилях золотого океану. І не страшні йому ні бурі, ні підводні рифи. Бортовий комп’ютер сам обирає швидкість і темп роботи, підбирає загублені колоски. Машина залишає за собою лише солом’яний слід».
Цікавою є у творчості Олега Бабія ідея Саду як любові до людей, вона є провідною в оповіданні «Межа». Тут знову ж таки автор обирає облюбований ним прийом передачі досвіду від старшого покоління до молодшого. До речі, теж цікавий педагогічний момент: досвід переймається від тих людей, які любі: «Малий крокує поважно за дідусем і про все намагається розпитати, істину життя зрозуміти, перейняти від любої людини всі […] знання, кожне слово зловити, кожен рух запам’ятати». Дідусь із онуком розмовляють про яблука, яких старенький уже не дочекається, бо буде за Межею (філософське поняття в українців на позначення переходу між світом живих і світом мертвих). Онук не розуміє, для чого ж тоді дідусь садить сад. І тут знайомиться з людинолюбною філософією великої, мудрої людини з великим серцем: «Так, я вже не покуштую плодів праці моєї. Можливо і цвіту першого не побачу, але є ти. Ти мою справу доведеш до кінця. Ти і діти твої радітимуть першому цвіту кожного саджанця, міжряддя прополете, від морозу і шкідника захистите, а потім і перший урожай зберете. І я з вами теж смакуватиму червонобокими яблуками, тільки вже Там, за Межею. Ти ж пригостиш мене? […] Йтимуть люди подорожні, а ти винесеш їм корзину свіжих яблук, пригостиш, запропонуєш водички попити, в тіні саду відпочити. Ті люди відпочинуть, мене згадають, тобі подякують, Богу помоляться за здоров’я твоє та за спасіння душі моєї. Вони покуштують і я з ними радість солодку розділю». Спостерігаємо в цьому оповіданні «христоцентрично-христонаслідувальне, глибинно-гуманістичне українське світобачення автора».
У творі звучить й ідея спорідненості людини з довколишнім світом: «Сивий дідусь-садівник в молодому саду оглядає кожне деревце, гладить його, розмовляє, як із рівним собі. Маленький онук ходить слідом за дідом із широко відкритими, сповненими цікавості, очима». Хлопчик, до речі, відчуває себе товаришем кішки і собаки. Таким світовідчуттям наділені персонажі з багатим духовним світом, яким автор симпатизує.
Філолог, педагог відчувається у творчості Олега Бабія, і, без сумніву, накладає на неї відбиток його друга спеціальність – «українознавство». Гуманістична та україноцентрична спрямованість творів має ще й професійне підґрунтя. Олег Анатолійович є членом НСЖУ, лауреатом літературної премії імені Василя Думанського (2020). Став переможцем літературного конкурсу, присвяченого 70-річчю від дня народження В. М. Думанського (у номінації «Людські долі – невигадані історії, бувальщини»).
Наталя ЗАРУДНЯК
Переглядів 204
