Дякую, ваше повідомлення відправлено!

Виникла помилка. Спробуйте ще раз!

Зв`язок з адміністратором


    Скринька довіри


      Факультет філології та журналістики

      Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

      Друк Друк
      Поділитися новиною

      Час бере своє. І розповідати молоді про свої студентські роки – це радше розповідати казку-фантасмагорію, аніж те, що це були реальні події, та ще й із тобою. Однак є те, про що говорити можна завжди і з величезною приємністю та словами подяки. Це – про Майстрів своєї справи, які нас навчали, про тих, на перший погляд, простих людей, які в радянщину і перші пострадянські роки могли легко заткнути за пояс столичного академіка, не кажучи вже про нинішніх філологів-професорів. Це Олена Василівна Сіукаєва (сьогодні святкувала б 91 рік!), Валентина Вікторівна Гараніна, Ганна Іванівна Кагальняк, Людмила Григорівна Лисенко, Валерія Василівна Лінчевська, Наталія Петрівна Сивачук, Лариса Олександрівна Цимбровська, Михайло Миколайович Торчинський…

      Сучасної української літературної мови впродовж усього курсу нас навчала Олена Василівна. (Не так, як нині, коли різні розділи читають різні викладачі.) Ми були першими й останніми філологами, хто мав – тепер розумієш – велике щастя навчатися в неї. Я навіть зараз можу відкрити будь-який із восьми зошитів і майже дослівно відтворити лекційний матеріал або виконати аудиторне чи домашнє завдання. Коли когось порівнюють з айсбергом, то завжди кажуть, що маємо справу тільки з надводною частиною, тоді як підводна залишається ще не відкритою. З Оленою Василівною навпаки: вона запропонувала нам усю підводну частину, організувала наше мислення так, що воно ні секунди не могло обійтися без мови. Відтоді мова стала нашою фізіологією, без якої нині не уявляєш повноцінного життя. Не зубріння, не репродукцію матеріалу підручника цінувала Олена Василівна, а реакцію та вміння орієнтуватися в мовному всесвіті. Колись я написав жарт-присвяту «Сучасній українській літературній мові», у якому сутність методики було вкладено в рядок «одне правило – сотня прикладів». І приклади не з підручника, тому що, на переконання Олени Василівни, це свідчило тільки про те, що студент прочитав параграф і може його відтворити, але зовсім не свідчить про розуміння ним якогось мовного явища чи мовної проблеми. Приклади потрібно було добирати свої і звідусіль. Саме тут було повне розуміння того, що «не дивися в стелю – там нічого не написано» – повнісінька маячня, бо і стеля часто слугувала за ілюстрацію як у прямому, так і в переносному значенні.

      Олена Василівна вміла прищепити любов до слова. Не звичною муштрою, не звичними окриками-запитаннями-нотаціями… Ні, це були справжні заняття, де ми з мовного матеріалу виліплювали перші прозові чи поетичні «шедеври», яким ще було ого-го-го до класичного канону, бо десь не дотримали рими, десь – розміру, десь – росіянізм чи калька… У групі тільки дві студентки за все навчання так і не опанували методики «плетення словес». Незважаючи на це, трійка в нас була рідкісною гостею. Можливо, саме через таке зрощення з мовою частина групи залишилася в рідних пенатах передавати далі отримані знання і вміння (Лариса Іванівна Йовенко, Ірина Анатоліївна Кучеренко, Оксана Олександрівна Циганок, Василь Вікторович Денисюк), з часом ставши знаними в Україні науковцями, які примножують славу альма-матер і зі словами вдячності згадують Олену Василівну Сіукаєву.

      " data-title="ДЯКУЄМО, ВЧИТЕЛЮ!">

      ДЯКУЄМО, ВЧИТЕЛЮ!

      Час бере своє. І розповідати молоді про свої студентські роки – це радше розповідати казку-фантасмагорію, аніж те, що це були реальні події, та ще й із тобою. Однак є те, про що говорити можна завжди і з величезною приємністю та словами подяки. Це – про Майстрів своєї справи, які нас навчали, про тих, на перший погляд, простих людей, які в радянщину і перші пострадянські роки могли легко заткнути за пояс столичного академіка, не кажучи вже про нинішніх філологів-професорів. Це Олена Василівна Сіукаєва (сьогодні святкувала б 91 рік!), Валентина Вікторівна Гараніна, Ганна Іванівна Кагальняк, Людмила Григорівна Лисенко, Валерія Василівна Лінчевська, Наталія Петрівна Сивачук, Лариса Олександрівна Цимбровська, Михайло Миколайович Торчинський…

      Сучасної української літературної мови впродовж усього курсу нас навчала Олена Василівна. (Не так, як нині, коли різні розділи читають різні викладачі.) Ми були першими й останніми філологами, хто мав – тепер розумієш – велике щастя навчатися в неї. Я навіть зараз можу відкрити будь-який із восьми зошитів і майже дослівно відтворити лекційний матеріал або виконати аудиторне чи домашнє завдання. Коли когось порівнюють з айсбергом, то завжди кажуть, що маємо справу тільки з надводною частиною, тоді як підводна залишається ще не відкритою. З Оленою Василівною навпаки: вона запропонувала нам усю підводну частину, організувала наше мислення так, що воно ні секунди не могло обійтися без мови. Відтоді мова стала нашою фізіологією, без якої нині не уявляєш повноцінного життя. Не зубріння, не репродукцію матеріалу підручника цінувала Олена Василівна, а реакцію та вміння орієнтуватися в мовному всесвіті. Колись я написав жарт-присвяту «Сучасній українській літературній мові», у якому сутність методики було вкладено в рядок «одне правило – сотня прикладів». І приклади не з підручника, тому що, на переконання Олени Василівни, це свідчило тільки про те, що студент прочитав параграф і може його відтворити, але зовсім не свідчить про розуміння ним якогось мовного явища чи мовної проблеми. Приклади потрібно було добирати свої і звідусіль. Саме тут було повне розуміння того, що «не дивися в стелю – там нічого не написано» – повнісінька маячня, бо і стеля часто слугувала за ілюстрацію як у прямому, так і в переносному значенні.

      Олена Василівна вміла прищепити любов до слова. Не звичною муштрою, не звичними окриками-запитаннями-нотаціями… Ні, це були справжні заняття, де ми з мовного матеріалу виліплювали перші прозові чи поетичні «шедеври», яким ще було ого-го-го до класичного канону, бо десь не дотримали рими, десь – розміру, десь – росіянізм чи калька… У групі тільки дві студентки за все навчання так і не опанували методики «плетення словес». Незважаючи на це, трійка в нас була рідкісною гостею. Можливо, саме через таке зрощення з мовою частина групи залишилася в рідних пенатах передавати далі отримані знання і вміння (Лариса Іванівна Йовенко, Ірина Анатоліївна Кучеренко, Оксана Олександрівна Циганок, Василь Вікторович Денисюк), з часом ставши знаними в Україні науковцями, які примножують славу альма-матер і зі словами вдячності згадують Олену Василівну Сіукаєву.

      10.02.2021

      Переглядів 404