Поділитися новиною
І що воно буде… Невідомо. Наш автобусик кволенько сновигає величними українськими дорогами, комусь тут аж надто спекотно, комусь заважа протяг, і, мабуть, єдине, що гуртує, – бажання приїхати скоріше. От ми вже й до села дісталися, а далі що? Не ловити ж нам бабусь силоміць?
Принишкли. І що воно буде? З’являється місцева вчителька, яка, мовляв, знає, як нам допомогти. Це вже цікавіше; ми невпевнено сходимо з автобуса і віддаємося в руки долі, двох керівників (Мамчур Наталії Сергіївни, Гончарук Валентини Анатоліївни) та цієї ж таки вчительки.
Більшість груп отримує бабунь, тих, що не встигли потікати чи сховатися, поодиноких роззяв, яким так і кортить дізнатися, чому кількість людей в селі так раптово підстрибнула!? Та серед нас знайшлися й ті, кому просто слухати – не те! Відчайдушні прагнення: ну хоч щось цікавеньке втнути, привели до знахідки – солом’яника. 
О, яка то радість! А після – все як по маслу! І бабуні зі співами, віршами, оповідками, й старовинні рушнички, фото, вишиванки, меблі, напірники, праски – усе закружляло навколо нас у такому ритмі, що годі й казати! А як хороше нас зустріла місцева школа!
Й адміністрація, й учні, й учителі охоче співпрацювали з юними українознавцями (ні, не дуже високо ми ті носи підіймали, головне – ідея!) Учителька-пенсіонерка, яку трохи згодом нам порадили відвідати, та, що повторювала: «Треба вам покидати вчительську ниву, бо праця важка, невдячна… Або вже бути найкращими, любити дітей!»
Щира, кумедна, сонячна Віра Іванівна нагодувала нас і обідом, і піснями! Та найцікавішим стало те, що час спливав, немов йому за те платили! Додому не хотілося нікому: там навчання, клопоти, обмеження… А як хороше в селі: серед природи, простого люду, вкраїнської мови та фольклорних витоків. І як його повертатися до Умані?
Софія Терлецька,
студентка І курсу, 13 групи
факультету української філології
" data-title="ФОЛЬКЛОРНА ПРАКТИКА ОЧИМА ФІЛОЛОГІВ-ПЕРШОКУРСНИКІВ">ФОЛЬКЛОРНА ПРАКТИКА ОЧИМА ФІЛОЛОГІВ-ПЕРШОКУРСНИКІВ
Жінкам – квіти, дітям-морозиво, філологам – фольклор!
Ще, здавалося б, рік тому – випускники шкіл, розгублені абітурієнти, ми хаотично шукали, куди б ото подати документи і ким би його бути все життя?! А сьогодні – першокурсники-фіналісти, з неприхованою гордістю, шаленою радістю й певним острахом вирушаємо знайомитися з селом Угловата.
І що воно буде… Невідомо. Наш автобусик кволенько сновигає величними українськими дорогами, комусь тут аж надто спекотно, комусь заважа протяг, і, мабуть, єдине, що гуртує, – бажання приїхати скоріше. От ми вже й до села дісталися, а далі що? Не ловити ж нам бабусь силоміць?
Принишкли. І що воно буде? З’являється місцева вчителька, яка, мовляв, знає, як нам допомогти. Це вже цікавіше; ми невпевнено сходимо з автобуса і віддаємося в руки долі, двох керівників (Мамчур Наталії Сергіївни, Гончарук Валентини Анатоліївни) та цієї ж таки вчительки. Більшість груп отримує бабунь, тих, що не встигли потікати чи сховатися, поодиноких роззяв, яким так і кортить дізнатися, чому кількість людей в селі так раптово підстрибнула!? Та серед нас знайшлися й ті, кому просто слухати – не те! Відчайдушні прагнення: ну хоч щось цікавеньке втнути, привели до знахідки – солом’яника. О, яка то радість! А після – все як по маслу! І бабуні зі співами, віршами, оповідками, й старовинні рушнички, фото, вишиванки, меблі, напірники, праски – усе закружляло навколо нас у такому ритмі, що годі й казати! А як хороше нас зустріла місцева школа! Й адміністрація, й учні, й учителі охоче співпрацювали з юними українознавцями (ні, не дуже високо ми ті носи підіймали, головне – ідея!) Учителька-пенсіонерка, яку трохи згодом нам порадили відвідати, та, що повторювала: «Треба вам покидати вчительську ниву, бо праця важка, невдячна… Або вже бути найкращими, любити дітей!» Щира, кумедна, сонячна Віра Іванівна нагодувала нас і обідом, і піснями! Та найцікавішим стало те, що час спливав, немов йому за те платили! Додому не хотілося нікому: там навчання, клопоти, обмеження… А як хороше в селі: серед природи, простого люду, вкраїнської мови та фольклорних витоків. І як його повертатися до Умані?
Софія Терлецька,
студентка І курсу, 13 групи
факультету української філології
Переглядів 340
