Поділитися новиною

У когорті українських лінгвістів, які потихеньку, але впевнено повертаються до історичної сторінки своєї мови, чільне місце належить Олексі Наумовичу Синявському, уродженцеві нині зросійщеного козацького краю. Народився славетний мовознавець 5 жовтня 1887 р. у с. Андріївці на Запоріжжі. Фахову освіту здобув у Харківському університеті. З 1920 р. по 1928 р. працював на посаді професора української мови в Харківському інституті народної освіти.

1928 року О. Н. Синявський переїхав до Києва, де працював керівником діалектологічної комісії Академії наук УРСР, а з 1930 р. – завідувачем відділу діалектології Інституту мовознавства. У 1932–1937 рр. був також професором української мови в Київському університеті і педагогічному інституті.

У зв’язку з постановою «Про антирадянські елементи» від 2 липня 1937 року було наказано визначити осіб, приречених на розстріл або заслання. Смертні вироки було винесено 681692 неблагонадійним. До цього списку потрапив і О. Н. Синявський. Його заарештували 4 серпня 1937 року і кинули до Київської в’язниці. 21 жовтня 1937 року Нарком внутрішніх справ затвердив «Обвинительное заключение по делу № 817 по обвинению Синявского А. Н. по ст. 58-8, 54-11 УК УРСР». 23 жовтня 1937 року відбулося судове засідання.

Розстріляли О. Н. Синявського наступного дня. Тільки 18 січня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР вирішила: «Приговор Военной Коллегии Верховного Суда СССР от 23 октября 1937 г. в отношении Синявского Алексея Наумовича по вновь открывшимся обстоятельствам отменить и дело о нем прекратить за отсутствием состава преступления».

Наукова діяльність О. Н. Синявського в галузі українського мовознавства надзвичайно широка, плідна і багатогранна. У контексті нинішньої ситуації вагомого значення набуває участь лінгвіста в літературному нормуванні української мови в 20‐х роках ХХ ст., що завершилася редагуванням остаточного варіанта «Українського правопису», ухваленого на Правописній конференції в Харкові 1927 р. Роль Олекси Наумовича в цій справі влучно охарактеризував Юрій Шевельов: «Формування основ новітньої української літературної мови закінчилося творчістю Т. Шевченка, який мову своїх творів будував не на говірці свого села, а на використанні відомих йому різних говірок і старої літературної традиції. Після того, розвиваючися й збагачуючися далі, українська літературна мова вбирала в себе різні елементи – слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції – з різних українських говірок (а також почасти і з чужих мов) і таким чином, зберігаючи свою києво-полтавську основу, зробилася мовою справді всеукраїнською, не бувши тотожною (як і кожна літературна мова) з жадною з українських говірок. Норми її, поступово виробляючися й відстоюючися, були фактично відтворені в мові найкращих майстрів українського слова – письменників, публіцистів і науковців. Одночасно поодинокі мовознавці робили спроби зафіксувати ці норми в граматиках і словниках. Ці спроби завершуються двома монументальними працями, які і сьогодні мають значення авторитету і закону для української літературної мови. Для фонетики і граматики це є книжка Олекси Синявського «Норми української літературної мови» (Харків, 1931; друге видання – Львів, 1941); для лексики – «Російсько-український словник» Української Академії Наук, якого вийшло шість книжок (Том I: А – Ж; том II в 3 книжках: З – Н; том III в 2 книжках: О – П. Київ, 1924 – 1932). Правда, під Совєтами ці книжки заборонені (а IV том Академічного словника взагалі не міг бути виданий), бо вони не відповідають русифікаційній політиці влади, одначе для вільного українського слова вони й далі лишаються найвищим авторитетом у справі норм української літературної мови».

Василь Сімович у передмові до видання «Норм …» 1941 року писав: «“Норми” це синтеза граматичних праць проф. Синявського. Бо ж появу цієї книги попередили студії цього вченого з нової літературної української мови. Не треба забувати, що проф. Синявський є автором багатьох шкільних підручників, які тисячами примірників розходилися по Україні, що ті підручники виходили багатьома накладами, що не було наукового журналу, де б не появлялися його цікаві розвідки про мову поодиноких письменників (між іншим, цікава праця про Шевченкову мову); що культура українського слова лежала йому дуже на серці, що він був одним із найдіяльніших членів правописної конференції в Харкові 1927 p., конференції, яка не тільки нормувала українську ортографію, але й дала широку основу до нормалізації самої мови, що він і пізніш, після конференції брав жваву участь у нарадах над устаткуванням і мовної і правописної справи, в нарадах, які закінчилися виданням українського академічного правопису 1929 p., котрий і ліг в основу його “Норм”».

Розмірковуючи про зміни до українського правопису, кожному мовознавцеві не гріх зазирнути в «Норми …» О. Н. Синявського, які, на жаль, незалежна Україна так і не спромоглася перевидати.

" data-title="Перший і п’ятдесятий жовтень Олекси Синявського">