Поділитися новиною
«Я – козак Мамай, мене не займай». Образ козака Мамая у Степана Процюка зустрічаємо не в одному творі. У романі «Під крилами великої Матері» він з’являється вже з першого рядка, з першої сторінки. («Золотою драбинкою із синього-пресинього неба сходив козак Мамай.» «Здається, небо опирається на козака, настільки вони злилися у вічному симбіозі. Або козак вростає головою в небо, а ногами – в землю…» «Ти козацький бог із хрестиком, подарованим матір’ю? Сутність світської національної релігії? Характерник? Воїн, що присів відпочити? Гуру з українського ашраму? Кобзар із прихованим мечем? Все і ніхто? Завжди й ніколи?») Врешті – це всі ми, українці, це – символ самої України.
Із творчістю Степана Процюка студенти-другокурсники знайомі зі школи, правильніше сказати, знають про нього, як про одного із трьох «нових дегенератів» (про нього, але не його). Студенти 23, 24 груп, разом із куратором – Зарудняк Н.І., вирішили провести своєрідний експеримент: спробувати створити на основі статей, відео, наявних художніх творів автора його психологічний портрет. Передбачався переможець, який мав отримати приз. Не кожен письменник радів би такій перспективі, але ж Степан Процюк сам є автором трьох психобіографічних романів (те, що він роки на них витратив, уже інша справа). Студенти кинулися розшукувати художні твори по бібліотеках, книгарнях, в Інтернеті, спритніші приєдналися до письменника у друзі на ФБ. Але, як виявилося, не все так просто: і книжок не дуже розшукаєш, і відгуки про творчість діаметрально протилежні. Як тут не розгубитися?!
То хто ж такий Степан Процюк? Бунтар? Правдошукач? Невиправний романтик, який дурить сам себе? Позер? Людинолюб? Самозакоханий нарцис? Тонка вразлива натура? Хам? Український Андре Моруа? Володимир Винниченко ХХІ століття? Заробітчанин від літератури? Лицар художнього слова? Потенційний український Нобель? Мислитель, до якого загал ще не встигнув дорости? Аморальний? Святий? Найкращий український автор нашого часу? Психотерапевт від літератури? Оголена щирість ? Цинік? Ідеаліст?… Без сумніву, інтелектуал. Яскрава особистість. Без сумніву, непересічний талант. Очевидно, для кожного є свій Процюк, але якби потрібно було охарактеризувати його кількома словами, то це – автор, який примушує відшукувати себе в собі, автор суті.
Під час прочитання Процюка часом виникає відчуття, що спілкуєшся з людиною, яка бачить тебе наскрізь і абсолютно розуміє (ледь не власне “я”), говорить про речі, якими ділився б з найближчою людиною; часом же викликає осуд, спротив, недовіру, часом – насмішку. Єдине – байдужим навряд чи когось залишить.
Розмова про Степана Процюка була цікавою, присутні заінтриговані, і цілком несподівано, у всякому разі для куратора, збунтувалася найекстравагантніша студентка групи, “Міс Ексклюзив факультету-2016” (от від кого не очікувалося). Почувши уривок з “Інфекції”, вона ледь не вибухнула: “Та це ж порнографія. А як дітям у руки потрапить?” Це при тому, що розповіді про письменницькі “відривання” з “Канатохідців” сприйняла цілком позитивно: “Правду пише”. Після дитячої творчості розводила руками: “Як в одній людині це може поєднуватися?” Спробували розібратися: ні, вона нічого не може заперечити проти того, що він пише, ні, вона з ним згодна, але як?Він усе одно її обурює, він так писати не повинен (такий собі психологічний коник від Степана Процюка та Тетяни Кащук).
Другий цікавий психологічний момент. Куратору якось одна із викладачок скаржилася на студентку, та у найсокровенніший момент, коли розповідала про наболіле, про що не так і легко було говорити, щось викинула. Вона була вражена байдужістю, емоційною черствістю. Як можна, скажімо, читати літературу, не вміючи співпереживати? І що цікаво: студентці пари цієї викладачки подобалися, сама вона дуже вразлива, навіть тонкосльоза, з розвиненим естетичним смаком, словом – гарна дівчинка.
Куратор розповідає про Степана Процюка, група, затамувавши подих, слухає, вона нахиляється до сусідки, яка вся – увага, і щось шепоче. Куратор: ” Ну, Настю, вголос”. Секунда мовчання, і: “Я така голодна”. Шок. Група зашипіла. Потім стає смішно. 10 година ранку… Вона сиділа й уважно слухала… Якийсь внутрішній психологічний механізм, що спрацьовує в такі хвилини? Об’єкт для студій Степана Процюка.
Цікаво у контексті процюківського психологізму було спостерігати, як обирає група переможця. Ті, що найцікавіше розповідали, мовчали, не висували кандидатів, ті, що відмовчувалися, висували тих, з якими найбільше товаришують. Ех, складна річ – людська сутність. А ми про Шевченківські премії… Заслужено перемогла Головко Марія, призом їй стала книжка “Степан Процюк про Василя Стефаника, Карла-Ґустава Юнґа, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Ніку Турбіну”.
Як виявилося, розмова про Степана Процюка мала своє продовження: враження про письменника дівчата розмістили на ФБ, що викликало реакцію автора, встигли навіть із самим письменником поспілкуватися (результат – найщиріше захоплення), більше того – запросили його приїхати зі своїми творами в Умань.
" data-title="Степан Процюк із другим курсом">Степан Процюк із другим курсом
«Я – козак Мамай, мене не займай». Образ козака Мамая у Степана Процюка зустрічаємо не в одному творі. У романі «Під крилами великої Матері» він з’являється вже з першого рядка, з першої сторінки. («Золотою драбинкою із синього-пресинього неба сходив козак Мамай.» «Здається, небо опирається на козака, настільки вони злилися у вічному симбіозі. Або козак вростає головою в небо, а ногами – в землю…» «Ти козацький бог із хрестиком, подарованим матір’ю? Сутність світської національної релігії? Характерник? Воїн, що присів відпочити? Гуру з українського ашраму? Кобзар із прихованим мечем? Все і ніхто? Завжди й ніколи?») Врешті – це всі ми, українці, це – символ самої України.
Із творчістю Степана Процюка студенти-другокурсники знайомі зі школи, правильніше сказати, знають про нього, як про одного із трьох «нових дегенератів» (про нього, але не його). Студенти 23, 24 груп, разом із куратором – Зарудняк Н.І., вирішили провести своєрідний експеримент: спробувати створити на основі статей, відео, наявних художніх творів автора його психологічний портрет. Передбачався переможець, який мав отримати приз. Не кожен письменник радів би такій перспективі, але ж Степан Процюк сам є автором трьох психобіографічних романів (те, що він роки на них витратив, уже інша справа). Студенти кинулися розшукувати художні твори по бібліотеках, книгарнях, в Інтернеті, спритніші приєдналися до письменника у друзі на ФБ. Але, як виявилося, не все так просто: і книжок не дуже розшукаєш, і відгуки про творчість діаметрально протилежні. Як тут не розгубитися?!
То хто ж такий Степан Процюк? Бунтар? Правдошукач? Невиправний романтик, який дурить сам себе? Позер? Людинолюб? Самозакоханий нарцис? Тонка вразлива натура? Хам? Український Андре Моруа? Володимир Винниченко ХХІ століття? Заробітчанин від літератури? Лицар художнього слова? Потенційний український Нобель? Мислитель, до якого загал ще не встигнув дорости? Аморальний? Святий? Найкращий український автор нашого часу? Психотерапевт від літератури? Оголена щирість ? Цинік? Ідеаліст?… Без сумніву, інтелектуал. Яскрава особистість. Без сумніву, непересічний талант. Очевидно, для кожного є свій Процюк, але якби потрібно було охарактеризувати його кількома словами, то це – автор, який примушує відшукувати себе в собі, автор суті.
Під час прочитання Процюка часом виникає відчуття, що спілкуєшся з людиною, яка бачить тебе наскрізь і абсолютно розуміє (ледь не власне “я”), говорить про речі, якими ділився б з найближчою людиною; часом же викликає осуд, спротив, недовіру, часом – насмішку. Єдине – байдужим навряд чи когось залишить.
Розмова про Степана Процюка була цікавою, присутні заінтриговані, і цілком несподівано, у всякому разі для куратора, збунтувалася найекстравагантніша студентка групи, “Міс Ексклюзив факультету-2016” (от від кого не очікувалося). Почувши уривок з “Інфекції”, вона ледь не вибухнула: “Та це ж порнографія. А як дітям у руки потрапить?” Це при тому, що розповіді про письменницькі “відривання” з “Канатохідців” сприйняла цілком позитивно: “Правду пише”. Після дитячої творчості розводила руками: “Як в одній людині це може поєднуватися?” Спробували розібратися: ні, вона нічого не може заперечити проти того, що він пише, ні, вона з ним згодна, але як?Він усе одно її обурює, він так писати не повинен (такий собі психологічний коник від Степана Процюка та Тетяни Кащук).
Другий цікавий психологічний момент. Куратору якось одна із викладачок скаржилася на студентку, та у найсокровенніший момент, коли розповідала про наболіле, про що не так і легко було говорити, щось викинула. Вона була вражена байдужістю, емоційною черствістю. Як можна, скажімо, читати літературу, не вміючи співпереживати? І що цікаво: студентці пари цієї викладачки подобалися, сама вона дуже вразлива, навіть тонкосльоза, з розвиненим естетичним смаком, словом – гарна дівчинка.
Куратор розповідає про Степана Процюка, група, затамувавши подих, слухає, вона нахиляється до сусідки, яка вся – увага, і щось шепоче. Куратор: ” Ну, Настю, вголос”. Секунда мовчання, і: “Я така голодна”. Шок. Група зашипіла. Потім стає смішно. 10 година ранку… Вона сиділа й уважно слухала… Якийсь внутрішній психологічний механізм, що спрацьовує в такі хвилини? Об’єкт для студій Степана Процюка.
Цікаво у контексті процюківського психологізму було спостерігати, як обирає група переможця. Ті, що найцікавіше розповідали, мовчали, не висували кандидатів, ті, що відмовчувалися, висували тих, з якими найбільше товаришують. Ех, складна річ – людська сутність. А ми про Шевченківські премії… Заслужено перемогла Головко Марія, призом їй стала книжка “Степан Процюк про Василя Стефаника, Карла-Ґустава Юнґа, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Ніку Турбіну”.
Як виявилося, розмова про Степана Процюка мала своє продовження: враження про письменника дівчата розмістили на ФБ, що викликало реакцію автора, встигли навіть із самим письменником поспілкуватися (результат – найщиріше захоплення), більше того – запросили його приїхати зі своїми творами в Умань.
Переглядів 150
