І все це – без жодних нарікань, плачів і стогонів. Навіть у камері-одиночці, де їй випало просидіти 5 довгих років, вона навчилася планувати свій день так (включаючи навчання, читання, малювання, фіззарядку, вишивання, в’язання шкарпеток для засуджених тощо), що, як сама жартувала, “часто навіть не встигала виконати все заплановане”. Шкодувала хіба про те, що так багато зусиль довелося віддати не на служіння Україні, а на те, щоб  витримати й зберегти людську гідність у нелюдських обставинах.

Тож, мабуть, не дивно, що Бог дав їй вижити, повернутися до рідної Умані, відсудити батьківський будиночок (там тепер її музей) і прожити ще майже тридцять років, написавши про пережите чудові прецікаві спогади, навчаючи молодь, розбудовуючи культуру міста.

Символічно, що в переддень Дня Незалежності України громадськість міста провела невеличкий мітинг на Міщанському цвинтарі, пов’язаний з оновленням надгробка й упорядкуванням могили нашої видатної землячки. Ініціатором оновлення була Заслужена журналістка В. А. Козицька й міське товариство “Просвіти”, виконавцями – міська влада, а поціновувачами цієї події – небайдужі люди, яким дороге ім’я Надії Віталіївни. Серед них і представники Уманського державного педуніверситету  імені Павла Тичини, зокрема історичного факультету й кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання.

Варто й надалі популяризувати ім’я цієї унікальної особистості, адже українцям давно пора відучуватися плакати й нарікати, як це, на жаль, ще часто буває, а  будувати світ навколо себе й робити все можливе і неможливе для наближення Перемоги й справжнього процвітання.