Приїздив він, як правило, на Тичининські читання або конференції: на запрошення кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання.

Завжди вмів вражаюче розповісти про Павла Тичину, про якого, на запрошення Марини Павленко, також написав спогади для збірника незаідеологізованих спогадів про Поета “З Любов’ю і болем”. Розповідав про нашого земляка Миколу Бажана, з яким навідувався в наше місто в 1970-ті роки, про що написав свою баладу “Яблуня в Умані”.

Цікаво та з гумором ділився і власною творчістю, моментами біографії.

Взагалі, як стверджував під час одного з візитів на наш факультет 2005 року, Умань він знав змалку. Ще малим чув од старших, що тут велика лікарня, і — велика пересильна в’язниця (у роки репресій це нікого не дивувало) тощо. Колись, ще навчаючись у 6 класі, малий Іван побував тут уперше: зі шкільною екскурсією до “Софіївки“.

Ну, а в часи активної співпраці з УДПУ Іван Федорович узагалі мовив про себе: “Я — гуманський чоловік”.

Безмежно харизматичний, він викликав у всіх безумовну симпатію. Пригадується, 2016 року, на серйозній поважній міжнародній конференції в УДПУ під час його виступу в найпафосніший момент у залі раптом настирно задзвеніла чиясь мобілка. Поки всі роззиралися в пошуках нечемного нахаби (“Хто посмів?”), доповідач уже сягнув рукою в кишеню: “Алльо! Га? Нє, я не можу зараз говорити, бо якраз виступаю в Гумані”. Виявляється, то була ДРАЧЕВА мобілка. Зал так і виляг від сміху й від його чарівної безпосередності.

Звичайно, в його творчості й діяльності були й суперечливі моменти. Але не можна

не погодитися з Петром Перебийносом (теж частим гостем нашого факультету), що цей чоловік ні в чому не зрадив себе. Як був “розбишакою”, “нормою в своєму стилі”, так і зостався. І назавжди залишиться в літературі його творчість, а в серцях наших викладачів та студентів – світлі спогади про цього чудового “Гуманського чоловіка”…