Чи знаєте Ви про історію вживання літери [ґ] в українській мові?

Звук /ґ/ багато століть, а може і тисячоліть, вживався у розмовній мові разом із давнім, суто українським [г]. Українську мову відносять до індоєвропейської, у якій проривний звук /ґ/ трансформувався у фарингальний /г/. У пам’ятках давньоукраїнської мови ХІV ст. звук /ґ/ передавався на письмі буквосполученням «кг», наприклад, кгвалт, кгрунт, Кгедимінович, Скиркгайло тощо [так само вже у ХІХ ст. вживали «кг» як [ґ] О. Павловський у першій «Граматиці живої української мови» (1818), С. Писаржевський (1840), І. Білецький (1843) та ін.]. Особливе написання [ґ] вперше зустрічається у Пересопницькому Євангелії (1556–1561), у «Граматиці …» (1616) Мелетія Смотрицького, у «Лексиконі» Памво Беринди (1627), наприклад, ґвалть, ґезь, ґузы, педаґоґь, румиґаю тощо, а також у «Граматиці слов’яно-руської …» Михайла Лучкая (1830) та у друкованих творах ХVІІ-ХVІІІ ст. Ці автори використовували курсивний варіант грецької гамми [Ґ, ґ]. Сучасний варіант [Ґ, ґ] вживався в українській мові на письмі і в друці у ХVІІІ – на початку ХІХ ст., правда з перервами. На теренах етнічних земель Західної України літеру [ґ] вводять: Й. Левицький до «Граматики» (1834), М. Шашкевич до «Азбуки і абецадла» (1836), а, після рішення «Собору учених руських» у Львові (1848) [ґ] стала обов’язковим елементом у всіх правописних системах, наприклад, у першій українській ґазеті «Зоря Галицька», офіційному правописі української мови у Галичині Є. Желехівського (1886) (так звана «желехівка» початку 90 років ХІХ ст.) тощо.

Проект правописного кодексу І. Огієнка був значно розширений О. Синявським, який, після тривалого обговорення та широких дискусій, був прийнятий правописною комісією у 1928 р. і опублікований у 1929 р. під назвою «Український правопис». Варіанти цього правопису видані в діаспорі Я. Рудницьким (1942 р.) та І. Зілинським (1943 р.). В «Українському правописі» 1928 р., опублікованому у 1929 р., були ретельно виписані правила вживання букв [г] і [ґ]. Після штучного голодомору 1932–1933 років, влаштованого комуністським режимом, у 1933 р. з ідеологічних міркувань український правопис піддали суттєвим змінам у бік зросійщення під час реформи правопису, проведеного Н. Кагановичем і А. Олінтером, букву [ґ] було репресовано, тобто вилучено з української абетки. Правопис 1933 року, як і наступні правописи 1946 (перша редакція) та 1960 (друга редакція) років, утвердили цю наругу над українською мовою, бо переслідували мету «забезпечення єдности з правописом російським, усунути розбіжности у спільних моментах українського і російського правописів». У Галичині до 1939 року та на Закарпатті до 1944 року, тобто до приєднання цих частин України до Радянської України, літера [ґ] використовувалася.

У 1994 р. Уряд України прийняв Постанову про підготовку й видання у 1994–1996 рр. «Українського правопису» в новій редакції. Українську національну комісію з питань правопису при Кабінеті Міністрів України очолив на той час віце-прем’єр-міністр, академік Микола Жулинський. Комісія запропонувала низку змін до норм правопису, у тому числі і розширення використання літери «ґ». З відновленням української державности у 1991 році літеру [ґ] було повернуто в українську азбуку. Сучасний правопис не унормовує, а лише пояснює вживання літери [ґ] як в українських словах, так і в давнозапозичених і зукраїнізованих: а́ґрус, ґа́ва, ґа́зда, ґандж, ґату́нок, ґвалтува́ти, ґе́ґати, ґедзь, ґелґота́ти, ґерґота́ти, ґерґотíти, ґи́ґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт (у лампі), ґо́ґель-мо́ґель, ґрасува́ти тощо.

Підготувала студентка 34 групи Інна Мехтюк

Джерело: