Поділитися новиною
І тому, коли доценту кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання Марині Павленко передали великий товстий конверт від талановитої випускниці, а тепер вчительки Білоцерківського колегіуму Іри Большакової, та ще й з написом: «Від вдячних читачів, учнів п’ятих класів», – це було справді свято!
Виявляється, Іра Большакова, після опрацювання зі своїми школяриками повісті Марини Павленко «Миколчині історії», організувала серед учнів ще й написання листа авторці, своїй колишній викладачці.
Вісімнадцять душевних листів-відгуків на книжку. Грамотних, душевних, цікавих, небанальних, подекуди – з малюнками. Видно, що вчителька справді на своєму місці!
Ці листи дуже промовисті в кількох сенсах. Насамперед, це, звісно, взірці епістолярію.
По-друге, це свідчення дитячої небайдужості. Діти пройнялися настроєм книги, не надто веселим Миколчиним життям.
Ось тільки деякі фрагменти: «Мені було шкода хлопчика і Найду. Дякую за незабутні відчуття» (Марійка Бабенко); «Ви так гарно описали всі події, що відбувалися!» (Маринка Данилюк); «Я впевнена, що кожна людина, яка прочитала ваші оповідання, отримала масу задоволення» (Маріанна Буркеня); «Я захопилася дружбою Миколки і Найди. Миколка не мав справжніх друзів і мав непорозуміння з вітчимом, але Найда заміняв йому друзів і сім’ю» (Катя Смірнова); «Це було щось надзвичайно фантастичне. Я читала і навіть не уявляла, який це надзвичайно чудовий твір. В деяких моментах було дуже лячно, трагічно і шкода, а в деяких дуже-предуже смішно, і я була вражена, і здивована, що так смішно, що я ще й досі пам’ятаю» (Даринка Сломчинська).
Помічено й соціальні та правові моменти. «Мені шкода Миколки, тому, що вітчим його ображав, а мама не звертала на це уваги і його не захищала. Хлопчик виріс без материнської любові, тому був не вихований і не слухняний!, – стверджує Єгор Леваков. «Миколка – зразок дитини, у якої порушені її права, і його доля – як наслідок», – поважно констатує Марійка Люту. «Найда хотів зупинити огидний вчинок свого господаря – крадіжку конструктора. Але собака розумів, що у хлопчика ніколи такої іграшки не було. Тому тільки попередив, що це погано закінчиться», – висновує Ангеліна Яценко. «Мені найбільше сподобався розділ, в якому Найда з Миколкою вирішили робити бізнес. Найда став повноправним партнером для хлопчика» (Євгенія, прізвища не назвала).
Цікаво, що уважні читачі також помітили «любовну» лінію, попри те, що вона в творі була далеко не головною.
Оцінили й мову. «Також мені подобається ця книга тим, що тут зустрічаються слова, якими ми спілкуємося: «шухер», «чікса», «йолки-палки» (Наталя Вакуленко). «Завдяки сленгу книжка для нас ще цікавіша» (Аліна Никоненко). «Мені було цікаво читати Ваші оповідання, тому що вони написані мовою, яку я використовую її при розмові з однокласниками, однолітками» Софія Гейкаленко). Софія, до речі, додала ще й своє фото і власний вірш «Ведмедик».
Багато хто вимагав продовження історії. Багато хто висловлював бажання зустрітись із автором.
Були й особливі побажання. Так, Олеся Ладняк, пишучи, що хоче познайомитися з авторкою ближче, додає: «моя мама розповідала, що вона зустрічалася з Вами, коли навчалася в університеті» (звернімо увагу, що ця неназвана мама – також наша випускниця!). А ще вона запитує: «А чи є у вас оповідання про папуг? Я дуже люблю їх».
Дуже вразив і лист Вероніки Шевченко, який, крім цікавого змісту, був ще й прекрасно оформлений, із додатковою цікавою ілюстрацією до книжки на жовтому яскравому конверті.
Але завершити хотілося б листом Ані Щербини. Спершу вона звіряється, що завжди мріяла стати письменницею, і її «хист до віршів з кожним днем все більшав і більшав», але з приходом війни занехаяла свою мрію і «зациклилась на новинах, які завжди псували настрій». Проте бажання писати повернулось із переходом в новий навчальний заклад, точніше – увага! – з появою нової вчительки, яка «підтримає, допоможе, порадить і ніколи не зрадить». І ця вчителька, звичайно ж, Ірина Євгенівна Большакова!
Марина Павленко дуже дякує Ірині Євгенівні та її вихованцям за небайдужі серця, за труд, за патріотизм, за те, що завдяки їм в нашої України є майбутнє.
" data-title="Єдність творчих поколінь">Єдність творчих поколінь
Викладачам завжди приємно отримати вісточку від своїх колишніх студентів. Науково-методичний Центр літературного краєзнавства імені С.Павленка, який функціонує при факультеті української філології творчі зв’язки з учителями-випускниками навіть має за окремий, пріоритетний, напрям.
І тому, коли доценту кафедри української літератури, українознавства та методики їх навчання Марині Павленко передали великий товстий конверт від талановитої випускниці, а тепер вчительки Білоцерківського колегіуму Іри Большакової, та ще й з написом: «Від вдячних читачів, учнів п’ятих класів», – це було справді свято!
Виявляється, Іра Большакова, після опрацювання зі своїми школяриками повісті Марини Павленко «Миколчині історії», організувала серед учнів ще й написання листа авторці, своїй колишній викладачці.
Вісімнадцять душевних листів-відгуків на книжку. Грамотних, душевних, цікавих, небанальних, подекуди – з малюнками. Видно, що вчителька справді на своєму місці!
Ці листи дуже промовисті в кількох сенсах. Насамперед, це, звісно, взірці епістолярію.
По-друге, це свідчення дитячої небайдужості. Діти пройнялися настроєм книги, не надто веселим Миколчиним життям.
Ось тільки деякі фрагменти: «Мені було шкода хлопчика і Найду. Дякую за незабутні відчуття» (Марійка Бабенко); «Ви так гарно описали всі події, що відбувалися!» (Маринка Данилюк); «Я впевнена, що кожна людина, яка прочитала ваші оповідання, отримала масу задоволення» (Маріанна Буркеня); «Я захопилася дружбою Миколки і Найди. Миколка не мав справжніх друзів і мав непорозуміння з вітчимом, але Найда заміняв йому друзів і сім’ю» (Катя Смірнова); «Це було щось надзвичайно фантастичне. Я читала і навіть не уявляла, який це надзвичайно чудовий твір. В деяких моментах було дуже лячно, трагічно і шкода, а в деяких дуже-предуже смішно, і я була вражена, і здивована, що так смішно, що я ще й досі пам’ятаю» (Даринка Сломчинська).
Помічено й соціальні та правові моменти. «Мені шкода Миколки, тому, що вітчим його ображав, а мама не звертала на це уваги і його не захищала. Хлопчик виріс без материнської любові, тому був не вихований і не слухняний!, – стверджує Єгор Леваков. «Миколка – зразок дитини, у якої порушені її права, і його доля – як наслідок», – поважно констатує Марійка Люту. «Найда хотів зупинити огидний вчинок свого господаря – крадіжку конструктора. Але собака розумів, що у хлопчика ніколи такої іграшки не було. Тому тільки попередив, що це погано закінчиться», – висновує Ангеліна Яценко. «Мені найбільше сподобався розділ, в якому Найда з Миколкою вирішили робити бізнес. Найда став повноправним партнером для хлопчика» (Євгенія, прізвища не назвала).
Цікаво, що уважні читачі також помітили «любовну» лінію, попри те, що вона в творі була далеко не головною.
Оцінили й мову. «Також мені подобається ця книга тим, що тут зустрічаються слова, якими ми спілкуємося: «шухер», «чікса», «йолки-палки» (Наталя Вакуленко). «Завдяки сленгу книжка для нас ще цікавіша» (Аліна Никоненко). «Мені було цікаво читати Ваші оповідання, тому що вони написані мовою, яку я використовую її при розмові з однокласниками, однолітками» Софія Гейкаленко). Софія, до речі, додала ще й своє фото і власний вірш «Ведмедик».
Багато хто вимагав продовження історії. Багато хто висловлював бажання зустрітись із автором.
Були й особливі побажання. Так, Олеся Ладняк, пишучи, що хоче познайомитися з авторкою ближче, додає: «моя мама розповідала, що вона зустрічалася з Вами, коли навчалася в університеті» (звернімо увагу, що ця неназвана мама – також наша випускниця!). А ще вона запитує: «А чи є у вас оповідання про папуг? Я дуже люблю їх».
Дуже вразив і лист Вероніки Шевченко, який, крім цікавого змісту, був ще й прекрасно оформлений, із додатковою цікавою ілюстрацією до книжки на жовтому яскравому конверті.
Але завершити хотілося б листом Ані Щербини. Спершу вона звіряється, що завжди мріяла стати письменницею, і її «хист до віршів з кожним днем все більшав і більшав», але з приходом війни занехаяла свою мрію і «зациклилась на новинах, які завжди псували настрій». Проте бажання писати повернулось із переходом в новий навчальний заклад, точніше – увага! – з появою нової вчительки, яка «підтримає, допоможе, порадить і ніколи не зрадить». І ця вчителька, звичайно ж, Ірина Євгенівна Большакова!
Марина Павленко дуже дякує Ірині Євгенівні та її вихованцям за небайдужі серця, за труд, за патріотизм, за те, що завдяки їм в нашої України є майбутнє.
Переглядів 126
