Поділитися новиною
Філологи систематично займаються волонтерською діяльністю: перераховують гроші, збирають теплі речі та купують продукти харчування. З початку бойових дій на Сході України відвідують поранених у Київському центральному шпиталі.
Щороку заступник декана з виховної роботи Наталія Мамчур та студрада факультету української філології Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини озброюються сердечними побажаннями, щирими листами, милозвучними піснями, смачними подарунками, аби розрадити наших захисників.
Студенти-філологи під час зустрічі із пораненими розкривають свої якнайкращі людські чесноти: благородство, милосердя, співчуття.
Павло Гаврилюк ділиться своїми незабутніми враженнями: «До цієї зустрічі ми готувалися протягом тижня. На обличчях цих людей можна було побачити смуток, адже через велику відстань до рідних домівок вони не змогли поїхати до своїх близьких хоча б на вихідні. Після спілкування з нашими студентками вони стали більш дружніми. У кімнаті, де спочатку панувала тиша, згодом усі розмовляли, жартували, обмінювалися номерами телефонів та соціальними мережами. Ми співали пісень, розповідали гуморески, декламували вірші, читали листи. Особливо порадувало захисників України відеозвернення студентів, які «не помістилися» до автобуса, але дуже хотіли приїхати. Після творчих номерів ми роздали бійцям гостинці: лимонад ТОВ «Уманьпиво», смаколики, які приготували працівники університетської їдальні, засоби гігієни.
Юлія Жирохова у своєму відгуці написала: «Наш візит до київського військового шпиталю вже традиційний, але кожного разу всі студенти насправді дуже хвилюються, виступаючи перед хлопцями. Ми намагалися підняти їм бойовий дух, покращили настрій і трохи відвернути увагу ти від того, що вони пережили. Думаю, нам це вдалося, адже наші побажання, пісні, вірші, гуморески та смаколики були від щирого серця».
Олені Якимчук запам’яталося знайомство з пораненими бійцями. Дівчина, поспілкувавшися з кожним із них, була вражена їхньою відкритістю: «Дехто розповідав про роки навчання, хтось про свою сім’ю, але найбільше потішив мій настрій Микола, який розповідав смішні історії за часів служіння в армії. Мені здається, нам удалося донести до них «крихту доброти», яку ми привезли з собою».
Вікторія Капуловська з трепетом пригадує: «У шпиталі я спочатку боялася заговорити з бійцями, але пізніше вже зрозуміла, що це такі ж прості люди, як ми. Як на мене, то вони були раді, що ми відвідали їх. Дуже приємно стало, коли я почула від одного з бійців: «Дякуємо за те, що ви приїхали, ви відвертаєте нас від жахливих думок». Після цих слів я зрозуміла, що ми приїхали недаремно. Ми старалися підтримати їх добрим словом і не говорити про війну. З деякими бійцями зробили фото на згадку, адже це приємні моменти, які, я вважаю, потрібно запам’ятати. Тяжко було звідти їхати, бо коли бачиш, що люди раді нашому приїзду, то і їхати не хочеться».
«Окрім гуманітарної допомоги, наші захисники отримали безліч позитивних емоцій від організованого концерту, – розповідає Олександра Смілянець. – Ми дякуємо тим героям, які щодня ризикують життям заради нашої незалежності і свободи! Ми приїхали раніше, ніж планували, тому був час причепуритися перед приходом бійців. Ближче до дванадцятої почали сходитись. Вірші, пісні, оплески, сміх – ось так минув концерт, мета якого була зарядити присутніх енергією, надихнути не на боротьбу, а на спокій і мирне життя.
Палата хворих. Шість ліжок. Простягаю пакунки, кажу милі слова. Думаю, але непомітно. Запам’ятовую деталі, риси облич. Усі однаково соромляться. Мимоволі вирішую сама з собою, що треба бути радісною у їх присутності. Жартую. Вставляю непотрібні слова, які, втім, їх веселять. Я зроблю добру справу, якщо на мить стану їхньою відрадою. «Ви подумали, що це пиво, а насправді – лимонад!». «Спеціально для Вас ми поклали більше пиріжків з яблуками, а не з капустою!». Погоджуюсь, дивні жарти, але у сірих стінах лікарні навіть такі здавалися смішними. Зізнаюся: останнім часом я почала забувати про війну. Минаю поглядом статті із заголовком «Обстріл бойовиками українських позицій закінчився сьогодні без жертв». Сьогодні? Це добре. А вчора, позавчора, поза-поза-поза-вчора….? «Це несправедливо», – думаю я. – Нас ще зі шкільних років учать ушановувати вбитих хвилиною мовчання, але не замислюватися над тим, хто вбиває і як це страшно – бути вбитим. Забагато філософії? Я не можу інакше.
Після цієї поїздки я згадала, у чому полягає мій обов’язок, – допомагати людям, з якими мене з’єднує одна мова, земля, душа. Щоб бути волонтером, не потрібно витрачати багато коштів чи сил. Достатньо просто мати бажання робити щось добре, світле. Навіть щира розмова, слова підтримки можуть воскресити людину, відродити у її душі щось прекрасне. Поспішаймо творити добро! Змінюймо світ на краще!»
" data-title="Філологи відвідали поранених у київському воєнному шпиталі">Філологи відвідали поранених у київському воєнному шпиталі
Активна громадська позиція й дієвий відгук на важливі суспільно-історичні події в нашій державі завжди були візитівкою викладачів і студентів факультету української філології. Останнім часом, коли нашій країні у нелегкі для неї часи знадобилася допомога, викладачі та студенти факультету проводять благодійні заходи, спрямовані на підтримку військовослужбовців, які зараз перебувають на території проведення антитерористичної операції.
Філологи систематично займаються волонтерською діяльністю: перераховують гроші, збирають теплі речі та купують продукти харчування. З початку бойових дій на Сході України відвідують поранених у Київському центральному шпиталі.
Щороку заступник декана з виховної роботи Наталія Мамчур та студрада факультету української філології Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини озброюються сердечними побажаннями, щирими листами, милозвучними піснями, смачними подарунками, аби розрадити наших захисників.
Студенти-філологи під час зустрічі із пораненими розкривають свої якнайкращі людські чесноти: благородство, милосердя, співчуття.
Павло Гаврилюк ділиться своїми незабутніми враженнями: «До цієї зустрічі ми готувалися протягом тижня. На обличчях цих людей можна було побачити смуток, адже через велику відстань до рідних домівок вони не змогли поїхати до своїх близьких хоча б на вихідні. Після спілкування з нашими студентками вони стали більш дружніми. У кімнаті, де спочатку панувала тиша, згодом усі розмовляли, жартували, обмінювалися номерами телефонів та соціальними мережами. Ми співали пісень, розповідали гуморески, декламували вірші, читали листи. Особливо порадувало захисників України відеозвернення студентів, які «не помістилися» до автобуса, але дуже хотіли приїхати. Після творчих номерів ми роздали бійцям гостинці: лимонад ТОВ «Уманьпиво», смаколики, які приготували працівники університетської їдальні, засоби гігієни.
Юлія Жирохова у своєму відгуці написала: «Наш візит до київського військового шпиталю вже традиційний, але кожного разу всі студенти насправді дуже хвилюються, виступаючи перед хлопцями. Ми намагалися підняти їм бойовий дух, покращили настрій і трохи відвернути увагу ти від того, що вони пережили. Думаю, нам це вдалося, адже наші побажання, пісні, вірші, гуморески та смаколики були від щирого серця».
Олені Якимчук запам’яталося знайомство з пораненими бійцями. Дівчина, поспілкувавшися з кожним із них, була вражена їхньою відкритістю: «Дехто розповідав про роки навчання, хтось про свою сім’ю, але найбільше потішив мій настрій Микола, який розповідав смішні історії за часів служіння в армії. Мені здається, нам удалося донести до них «крихту доброти», яку ми привезли з собою».
Вікторія Капуловська з трепетом пригадує: «У шпиталі я спочатку боялася заговорити з бійцями, але пізніше вже зрозуміла, що це такі ж прості люди, як ми. Як на мене, то вони були раді, що ми відвідали їх. Дуже приємно стало, коли я почула від одного з бійців: «Дякуємо за те, що ви приїхали, ви відвертаєте нас від жахливих думок». Після цих слів я зрозуміла, що ми приїхали недаремно. Ми старалися підтримати їх добрим словом і не говорити про війну. З деякими бійцями зробили фото на згадку, адже це приємні моменти, які, я вважаю, потрібно запам’ятати. Тяжко було звідти їхати, бо коли бачиш, що люди раді нашому приїзду, то і їхати не хочеться».
«Окрім гуманітарної допомоги, наші захисники отримали безліч позитивних емоцій від організованого концерту, – розповідає Олександра Смілянець. – Ми дякуємо тим героям, які щодня ризикують життям заради нашої незалежності і свободи! Ми приїхали раніше, ніж планували, тому був час причепуритися перед приходом бійців. Ближче до дванадцятої почали сходитись. Вірші, пісні, оплески, сміх – ось так минув концерт, мета якого була зарядити присутніх енергією, надихнути не на боротьбу, а на спокій і мирне життя.
Палата хворих. Шість ліжок. Простягаю пакунки, кажу милі слова. Думаю, але непомітно. Запам’ятовую деталі, риси облич. Усі однаково соромляться. Мимоволі вирішую сама з собою, що треба бути радісною у їх присутності. Жартую. Вставляю непотрібні слова, які, втім, їх веселять. Я зроблю добру справу, якщо на мить стану їхньою відрадою. «Ви подумали, що це пиво, а насправді – лимонад!». «Спеціально для Вас ми поклали більше пиріжків з яблуками, а не з капустою!». Погоджуюсь, дивні жарти, але у сірих стінах лікарні навіть такі здавалися смішними. Зізнаюся: останнім часом я почала забувати про війну. Минаю поглядом статті із заголовком «Обстріл бойовиками українських позицій закінчився сьогодні без жертв». Сьогодні? Це добре. А вчора, позавчора, поза-поза-поза-вчора….? «Це несправедливо», – думаю я. – Нас ще зі шкільних років учать ушановувати вбитих хвилиною мовчання, але не замислюватися над тим, хто вбиває і як це страшно – бути вбитим. Забагато філософії? Я не можу інакше.
Після цієї поїздки я згадала, у чому полягає мій обов’язок, – допомагати людям, з якими мене з’єднує одна мова, земля, душа. Щоб бути волонтером, не потрібно витрачати багато коштів чи сил. Достатньо просто мати бажання робити щось добре, світле. Навіть щира розмова, слова підтримки можуть воскресити людину, відродити у її душі щось прекрасне. Поспішаймо творити добро! Змінюймо світ на краще!»
Переглядів 101
