Ресурси і виражальні можливості літературної мови безмежні та невичерпні. Перед мовцем часто постає питання – яке слово чи словосполучення вибрати? Як правильно і доречно висловитися у тій чи тій комунікативній ситуації?

Норми літературної мови – це реальний, історично зумовлений та порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі і нормі мови  та становить єдину можливість або найкращий для конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування.

Норма літературної мови характеризується такими ознаками як системність; гнучка стабільність (стійкість, усталеність, традиційність) норми (це збереження мовних традицій (“так у Шевченка”, “так говорять усі”), обмеження хитань і варіантів, посилання на авторитетні джерела вживання); вибірковість (полягає в тому, що кожна мовна норма реалізує можливості мови по-своєму (з кількох варіантів один є нормативним, інший ні, або нормативність визначається межами стилів); варіантність; стилістична диференціація і спеціалізація; кодифікованість (обов’язковість), яка полягає в тому, що все визнане суспільством (кодифіковане у словниках і граматиках) вважається правильним і його повинні дотримуватися усі.

Норма є одночасно і власне лінгвістичною, і соціально-історичною категорією. Соціальний аспект норми виявляється не тільки у відборі і фіксації мовних явищ, але й в системі їх оцінок (“правильно – неправильно”, “доречно – недоречно”), причому ці оцінки включають і естетичний компонент ( “красиво – некрасиво”).

Нормалізація – це складний комплекс видів діяльності лінгвіста, який передбачає вивчення проблеми визначення і встановлення норми літературної мови; вивчення з нормативною метою мовної практики у її відношенні до теорії; систематизація, дальше вдосконалення та впорядкування правил вживання у випадках розбіжностей теорії і практики, коли з’являється необхідність закріплення норм літературної мови.

Кодифікація – це встановлення і фіксація об’єктивної літературної норми, її офіційне визнання й опис у граматиках, словниках, довідниках, що мають авторитет у суспільстві. Визнання нормативності мовного явища чи факту (процес кодифікації) базується щонайменше на наявності трьох ознак:

• на відповідності певного явища чи факту структурі мови;
• на факті регулярної і масової відтворюваності певного явища в акті комунікації;

– на громадському схваленні і визнанні відповідного явища нормативним.

Кодифіковані норми української, як інших мов, – це такі норми, яких треба дотримуватися усім носіям літературної мови. Будь-яка граматика, будь-який словник – це і є кодифікація як наслідок. Культура мовлення як така починається там, де мова пропонує вибір для кодифікації.

Наукова мовна нормалізація проходить в боротьбі з двома тенденціями: пуризмом та антинормалізаторством. Пуризм (франц. purisme, від лат.  purus – чистий) – намагання очистити літературну мову від іншомовних запозичень, різних новоутворень, від елементів позалітературної мови (діалектизмів, просторіччя тощо). Позитивні сторони пуризму пов’язані з турботою про розвиток самобутності національної культури, зверненням до багатств рідної мови, її лексико-семантичних та словотворчих ресурсів. Негативний аспект пуризму – суб’єктивність його послідовників, неісторичність, нерозуміння поступального розвитку мови. Пуризм ретроспективний (при запереченні нових фактів визнається те, що вже закріпилося в мовленні) чи прямо консервативний (відмова від навіть засвоєних та уживаних запозичень, намагання замінити їх новоутвореннями з питомих коренів та морфем).

Пуризм характерний для часів становлення національних літературних мов, він виявляється також у періоди важливих суспільних подій (підйом демократичного руху, революції, війни тощо) і пов’язаних з ними значних зрушень у мові (здебільшого у лексиці), коли мова швидко і показово змінюється, поглинаючи багато запозичень, неологізмів, стилістично перебудовуючись, тощо.

Антинормалізаторство – це заперечення необхідності свідомого втручання в мовний процес і процес наукової нормалізації. Прибічники антинормалізаторства, зазвичай, виступають із суб’єктивних позицій, оцінюючи факти мови.

Питання культури мовлення постають особливо гостро в періоди становлення національних літературних мов, формування системи літературних мов, що може бути пов’язано з протидією іншомовному впливу, нерівноправною двомовністю, а також із процесами різних соціальних перетворень. Із розвитком національних літературних мов літературні норми стабілізуються, проходить їх ускладнення: збільшується вибірковість, варіативна диференційованість тощо.

У мовознавстві існує поняття “мовної свідомості”, певного “типу” ставлення до норм літературної мови, які, час від часу актуалізуючись, визначають той “образ” або мовний ідеал, з яким має справу так зване чуття мови, що є величиною реальною, хоч майже невловимою. В Україні чітко диференціюються два таких типи – романтичний (етнографічний  –Ю.Шевельов) і європейський, які мають вплив на сучасні напрями кодифікації. Вибір відбувається за ознаками книжне/розмовне та східноукраїнське/західноукраїнське. Ці типи не можна категорично протиставляти, особливо за шкалою “добре – погано”, де в чому вони доповнюють один одного. Взагалі, при виборі того чи того нормативного відповідника варто керуватися раціоналізмом, а не амбітністю. Привчати критично оцінювати ситуацію з позицій здорового глузду треба ще з шкільної лави, тобто важливою є не тільки мовна освіта, а й мовне виховання, адже культура мовлення – це аспект культури спілкування.

Кандидат філологічних наук,

доцент кафедри прикладної лінгвістики

 та журналістики Лариса ЗАДОЯНА

" data-title="ГОВОРЮ ЯК ДИХАЮ Мовна норма і її кодифікація">