Дякую, ваше повідомлення відправлено!

Виникла помилка. Спробуйте ще раз!

Зв`язок з адміністратором

    Ваше ім'я (обов'язково)

    Ваш email (обов'язково)

    Тема

    Ваше повідомлення

    Скринька довіри

      Ваше ім'я (обов'язково)

      Тема

      Email

      Ваше повідомлення

      uk Українська

      Факультет філології та журналістики

      Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

      Друк Друк
      Поділитися новиною
      Ірина Хлистун

      Представляємо вашій увазі поетичні твори Ірини Хлистун, кандидата філологічних наук, доцента кафедри практичного мовознавства.

      Поетична творчість Ірини Хлистун вражає емоційною і чуттєвою глибиною. Вишуканість стилю помножена на правильність і милозвучність рими дарує справжню естетичну насолоду. Мабуть, це можна пояснити, насамперед, природним поетичним талантом, який супроводжується професійним володінням нормами української літературної мови та навичками журналіста-практика, що дозволяє вдало презентувати власне світосприйняття, виражене  українським Словом.

      Бажаємо Ірині натхнення та подальших творчих успіхів!

       

      ***

      Я назавжди приречена на осінь:

      У світ влилася із її долонь,

      А там колись впаду листком розкосим

      В її жертовний золотий вогонь.

       

      Вона, моя наперсниця, зі мною

      Усупереч усім календарям.

      У неї вчуся мудрості й спокою,

      А їй читаю вірші сам на сам.

       

      Вона – як я: пряма і трохи вперта,

      Тож зна мої тривоги й сум’яття .

      Її з душі не зішкребти, не стерти,

      Як із долоні – лінію життя.

       

      ***

      Небо восени таке велике,

      Що під ним земля – немов пташа

      У долонях, злякане і дике,

      Ледь з грудей не вирветься душа.

       

      Осінь небо пригорщами брала,

      Тільки де їй – глибина ж яка!

      На кінці багряні покривала

      Дощ по краплі із долонь стіка.

       

      Небо восени до болю синє,

      Мов востаннє хоче нацвістись.

      Журавлі, як срібне павутиння,

      З німотою осені злились.

       

       

      Рушники

      Внесла до хати мама рушники,

      Щоб у світлиці ще світліше стало.

      Руде колосся, маки, васильки –

      Вквітчати б світ, так рушників замало.

       

      Не білі руки в мами вже давно,

      Та рушники перуть вони так біло,

      Аж сонцю в очі ріже, як вапно,

      Що на штахетах сніжно заніміло.

       

      Внесла до хати мама рушники

      У запаху грози із небокраю.

      Вночі на них вінчалися зірки,

      А нині вони хату увінчають.

       

      ***

      Дощ накрив мене мокрим рядном серед поля,

      І ніякого даху, крім сизого неба вгорі.

      І уже не рятує благенька моя парасоля

      Від холодних потоків на цім перехресті вітрів.

       

      Вже немає нічого, крім цього дев’ятого валу,

      Ніби в перший день світу, а може, в останній, хто зна.

      І мене вже нема: я такою ж краплиною стала,

      Як і ті міріади, що з неба метає весна.

       

      І живе в кожній краплі майбутнього паростка подих,

      Його ніжна душа, подарована мертвій ріллі.

      І в мені прижилась ця нетлінна частинка природи,

      Корінцями своїми пришила мене до землі.

       

      ***

      Березень, замурзаний пустун,

      Грається у піжмурки з зимою:

      То в багнюку заведе густу,

      То облиє талою водою.

       

      І сміється, аж дрижать шибки

      У її палацику крихкому,

      Бо кругом уже біжать струмки

      І шпаки летять-спішать додому.

       

      Березень, замурзаний пустун,

      Краде в сонця промені червоні

      І майструє з тих гарячих струн

      Стріли для лукавих купідонів.

       

      ***

      В пору опалого листя

      Неба ошатна глибінь

      Гойдає, мов у колисці,

      Тіні моїх сновидінь.

       

      Набавившися падолистом,

      Теплий осінній вітрець

      Вабить червоним намистом –

      Осінь зове під вінець.

       

      У пору опалого листу

      Свято для ніг і очей:

      Осінь накидку барвисту

      Згубила з білих плечей.

       

      Лист опада невблаганно.

      Скоро – осіння сльота.

      Осінь – засватана панна –

      Коси свої розпліта…

      " data-title="Хвилинка поезії">

      Хвилинка поезії

      Ірина Хлистун

      Представляємо вашій увазі поетичні твори Ірини Хлистун, кандидата філологічних наук, доцента кафедри практичного мовознавства.

      Поетична творчість Ірини Хлистун вражає емоційною і чуттєвою глибиною. Вишуканість стилю помножена на правильність і милозвучність рими дарує справжню естетичну насолоду. Мабуть, це можна пояснити, насамперед, природним поетичним талантом, який супроводжується професійним володінням нормами української літературної мови та навичками журналіста-практика, що дозволяє вдало презентувати власне світосприйняття, виражене  українським Словом.

      Бажаємо Ірині натхнення та подальших творчих успіхів!

       

      ***

      Я назавжди приречена на осінь:

      У світ влилася із її долонь,

      А там колись впаду листком розкосим

      В її жертовний золотий вогонь.

       

      Вона, моя наперсниця, зі мною

      Усупереч усім календарям.

      У неї вчуся мудрості й спокою,

      А їй читаю вірші сам на сам.

       

      Вона – як я: пряма і трохи вперта,

      Тож зна мої тривоги й сум’яття .

      Її з душі не зішкребти, не стерти,

      Як із долоні – лінію життя.

       

      ***

      Небо восени таке велике,

      Що під ним земля – немов пташа

      У долонях, злякане і дике,

      Ледь з грудей не вирветься душа.

       

      Осінь небо пригорщами брала,

      Тільки де їй – глибина ж яка!

      На кінці багряні покривала

      Дощ по краплі із долонь стіка.

       

      Небо восени до болю синє,

      Мов востаннє хоче нацвістись.

      Журавлі, як срібне павутиння,

      З німотою осені злились.

       

       

      Рушники

      Внесла до хати мама рушники,

      Щоб у світлиці ще світліше стало.

      Руде колосся, маки, васильки –

      Вквітчати б світ, так рушників замало.

       

      Не білі руки в мами вже давно,

      Та рушники перуть вони так біло,

      Аж сонцю в очі ріже, як вапно,

      Що на штахетах сніжно заніміло.

       

      Внесла до хати мама рушники

      У запаху грози із небокраю.

      Вночі на них вінчалися зірки,

      А нині вони хату увінчають.

       

      ***

      Дощ накрив мене мокрим рядном серед поля,

      І ніякого даху, крім сизого неба вгорі.

      І уже не рятує благенька моя парасоля

      Від холодних потоків на цім перехресті вітрів.

       

      Вже немає нічого, крім цього дев’ятого валу,

      Ніби в перший день світу, а може, в останній, хто зна.

      І мене вже нема: я такою ж краплиною стала,

      Як і ті міріади, що з неба метає весна.

       

      І живе в кожній краплі майбутнього паростка подих,

      Його ніжна душа, подарована мертвій ріллі.

      І в мені прижилась ця нетлінна частинка природи,

      Корінцями своїми пришила мене до землі.

       

      ***

      Березень, замурзаний пустун,

      Грається у піжмурки з зимою:

      То в багнюку заведе густу,

      То облиє талою водою.

       

      І сміється, аж дрижать шибки

      У її палацику крихкому,

      Бо кругом уже біжать струмки

      І шпаки летять-спішать додому.

       

      Березень, замурзаний пустун,

      Краде в сонця промені червоні

      І майструє з тих гарячих струн

      Стріли для лукавих купідонів.

       

      ***

      В пору опалого листя

      Неба ошатна глибінь

      Гойдає, мов у колисці,

      Тіні моїх сновидінь.

       

      Набавившися падолистом,

      Теплий осінній вітрець

      Вабить червоним намистом –

      Осінь зове під вінець.

       

      У пору опалого листу

      Свято для ніг і очей:

      Осінь накидку барвисту

      Згубила з білих плечей.

       

      Лист опада невблаганно.

      Скоро – осіння сльота.

      Осінь – засватана панна –

      Коси свої розпліта…

      24.06.2022

      Переглядів 94