Поділитися новиною
Олександр Михайловський у 2016 – 2020 рр. здобував освіту освітнього ступеню “Бакалавр” освітньої програми “Середня освіта (Українська мова і література). Польська мова” заочної форми навчання. Продовжив навчання у магістратурі денної форми та у 2021 р. отримав кваліфікацію вчителя української мови, літератури та зарубіжної літератури, вчителя польської мови.
Про свої мрії затятий українолюб розповідав, зокрема, й деканові – професору Валентині Олександрівні Коваль.
Мов дитина, тішився, що от-от стане магістром філології і покаже своїм діточкам омріяний диплом!
Не судилося…
Олександр Михайловський у 2016 – 2020 рр. здобував освіту освітнього ступеню “Бакалавр” освітньої програми “Середня освіта (Українська мова і література). Польська мова” заочної форми навчання. Продовжив навчання у магістратурі денної форми та у 2021 р. отримав кваліфікацію вчителя української мови, літератури та зарубіжної літератури, вчителя польської мови.
Про свої мрії затятий українолюб розповідав, зокрема, й деканові – професору Валентині Олександрівні Коваль.
Мов дитина, тішився, що от-от стане магістром філології і покаже своїм діточкам омріяний диплом!
Не судилося…
Олександр Михайловський, що пройшов Іловайськ та Дебальцеве, загинув уже тепер, у березні 2022 року, героїчно обороняючи Луганщину, маючи лише 34 роки…
Тепер ми можемо лише терпким словом удячності та поваги торкнутися героїчної постаті колишнього студента нашого факультету, одважного воїна слова й меча.
Своїми спогадами поділилася методист заочного відділення факультету української філології Діана Василівна Кодриш:
«Я познайомилась з Олександром, коли він навчався на 4-му курсі. За час навчання зарекомендував себе сумлінним і дисциплінованим студентом, заборгованостей з дисциплін не мав. Проявив себе як відповідальний, чуйний, різнобічно розвинений студент. Особливий інтерес виявив до дисциплін, що пов’язані з вивченням мов.
На моє питання, чому він обрав наш факультет, відповів: «Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається. Моя рідна мова – українська. І я дуже пишаюся, що маю змогу говорити нею. Я вважаю, що бути українцем і не розмовляти своєю мовою – соромно. Бо саме українською розмовляли видатні діти України: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… Бо ж саме українською мовою написано тисячі віршів, пісень, поем. Краса й милозвучність української мови — наша гордість. Проте, на жаль, наразі українці мало користуються рідною мовою. Ми повинні краще вчити та більше розмовляти українською, адже народ, який погано володіє рідною мовою, ніхто не буде поважати. Українську мову треба любити, плекати, дбати про неї, адже не можливо уявити існування народу без рідної мови. У мові відбивається наше минуле та зріє майбутнє.
Носити мундир неважко, а от бути військовим за покликанням — справа не з легких. Життя військового сповнене стресів та емоційних потрясінь. Адже ситуації, в яких вони опиняються, бувають різними, і їм, як і всім людям у світі, нелегко бачити горе та страждання інших. А уявіть собі, що відбувається в душі того, хто бачив смерть? Чия б вона не була: товариша, колеги або звичайної людини. Тут навіть незламному стане тяжко, а військовий, окрім того, буде відчувати провину за те, що не запобіг втратам. Я особисто дуже поважаю тих чоловіків, що зараз мужньо, відважно, сміливо, відчайдушно захищають кордони нашої країни. Ці люди залишили своїх батьків, дітей, друзів, роботу й стали до бою заради майбутнього України».
Коли Олександр приїжджав на сесію зі служби, він твердив: «Справжній патріот той, у кого дійсно серце болить за рідний край. Патріотом держави може називатися та людина, котра готова піти на будь-які жертви заради щасливого майбутнього своєї Батьківщини. Не можна ховатися, тікати, здаватися перед труднощами. Потрібно допомагати своїй країні. Не можна покидати рідний край, адже тут наші близькі й рідні люди, місця, з якими пов’язано чимало спогадів (навіть тут Олександр не міг не провести паралель з психологічною новелою Василя Семеновича Стефаника «Камінний хрест», от що значить філолог!).
Країна потребує захисту, тому вона не може обійтися без людей, готових стати на її оборону, і я серед них, навіть якщо потрібно буде віддати життя…»
Так, на жаль, воно і сталось… Останні слова, які сказав до мене час телефонної розмови в січні: «Василівна, я в наступному місяці приїду за дипломом…»
Пам’ять про тих, хто вже ніколи не переступить поріг рідної домівки, житиме вічно…
Слава Україні!
Героєві Слава!
І невідворотна Смерть ворогам!
Помстимо: хто словом, хто ділом за смерть кожного нашого воїна!
" data-title="Світлій пам’яті героєві Олександру Михайловському – випускникові факультету української філології">
Світлій пам’яті героєві Олександру Михайловському – випускникові факультету української філології
Світлій пам’яті героя Олександра Михайловського – випускника факультету української філології Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
– Я живий! – він заходив до деканату завжди однаково, вигукуючи кільком парам знайомих очей таке промовисте й терпке гасло…
Та більше той словолюб не одчинить дверей, не вигулькне серед коридорів альма-матер, не радітиме омріяному дипломові…
Олександр Михайловський у 2016 – 2020 рр. здобував освіту освітнього ступеню “Бакалавр” освітньої програми “Середня освіта (Українська мова і література). Польська мова” заочної форми навчання. Продовжив навчання у магістратурі денної форми та у 2021 р. отримав кваліфікацію вчителя української мови, літератури та зарубіжної літератури, вчителя польської мови.
Про свої мрії затятий українолюб розповідав, зокрема, й деканові – професору Валентині Олександрівні Коваль.
Мов дитина, тішився, що от-от стане магістром філології і покаже своїм діточкам омріяний диплом!
Не судилося…
Олександр Михайловський у 2016 – 2020 рр. здобував освіту освітнього ступеню “Бакалавр” освітньої програми “Середня освіта (Українська мова і література). Польська мова” заочної форми навчання. Продовжив навчання у магістратурі денної форми та у 2021 р. отримав кваліфікацію вчителя української мови, літератури та зарубіжної літератури, вчителя польської мови.
Про свої мрії затятий українолюб розповідав, зокрема, й деканові – професору Валентині Олександрівні Коваль.
Мов дитина, тішився, що от-от стане магістром філології і покаже своїм діточкам омріяний диплом!
Не судилося…
Олександр Михайловський, що пройшов Іловайськ та Дебальцеве, загинув уже тепер, у березні 2022 року, героїчно обороняючи Луганщину, маючи лише 34 роки…
Тепер ми можемо лише терпким словом удячності та поваги торкнутися героїчної постаті колишнього студента нашого факультету, одважного воїна слова й меча.
Своїми спогадами поділилася методист заочного відділення факультету української філології Діана Василівна Кодриш:
«Я познайомилась з Олександром, коли він навчався на 4-му курсі. За час навчання зарекомендував себе сумлінним і дисциплінованим студентом, заборгованостей з дисциплін не мав. Проявив себе як відповідальний, чуйний, різнобічно розвинений студент. Особливий інтерес виявив до дисциплін, що пов’язані з вивченням мов.
На моє питання, чому він обрав наш факультет, відповів: «Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається. Моя рідна мова – українська. І я дуже пишаюся, що маю змогу говорити нею. Я вважаю, що бути українцем і не розмовляти своєю мовою – соромно. Бо саме українською розмовляли видатні діти України: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… Бо ж саме українською мовою написано тисячі віршів, пісень, поем. Краса й милозвучність української мови — наша гордість. Проте, на жаль, наразі українці мало користуються рідною мовою. Ми повинні краще вчити та більше розмовляти українською, адже народ, який погано володіє рідною мовою, ніхто не буде поважати. Українську мову треба любити, плекати, дбати про неї, адже не можливо уявити існування народу без рідної мови. У мові відбивається наше минуле та зріє майбутнє.
Носити мундир неважко, а от бути військовим за покликанням — справа не з легких. Життя військового сповнене стресів та емоційних потрясінь. Адже ситуації, в яких вони опиняються, бувають різними, і їм, як і всім людям у світі, нелегко бачити горе та страждання інших. А уявіть собі, що відбувається в душі того, хто бачив смерть? Чия б вона не була: товариша, колеги або звичайної людини. Тут навіть незламному стане тяжко, а військовий, окрім того, буде відчувати провину за те, що не запобіг втратам. Я особисто дуже поважаю тих чоловіків, що зараз мужньо, відважно, сміливо, відчайдушно захищають кордони нашої країни. Ці люди залишили своїх батьків, дітей, друзів, роботу й стали до бою заради майбутнього України».
Коли Олександр приїжджав на сесію зі служби, він твердив: «Справжній патріот той, у кого дійсно серце болить за рідний край. Патріотом держави може називатися та людина, котра готова піти на будь-які жертви заради щасливого майбутнього своєї Батьківщини. Не можна ховатися, тікати, здаватися перед труднощами. Потрібно допомагати своїй країні. Не можна покидати рідний край, адже тут наші близькі й рідні люди, місця, з якими пов’язано чимало спогадів (навіть тут Олександр не міг не провести паралель з психологічною новелою Василя Семеновича Стефаника «Камінний хрест», от що значить філолог!).
Країна потребує захисту, тому вона не може обійтися без людей, готових стати на її оборону, і я серед них, навіть якщо потрібно буде віддати життя…»
Так, на жаль, воно і сталось… Останні слова, які сказав до мене час телефонної розмови в січні: «Василівна, я в наступному місяці приїду за дипломом…»
Пам’ять про тих, хто вже ніколи не переступить поріг рідної домівки, житиме вічно…
Слава Україні!
Героєві Слава!
І невідворотна Смерть ворогам!
Помстимо: хто словом, хто ділом за смерть кожного нашого воїна!
Переглядів 400
