У затишку метафор

Чергове засідання університетського літоб’єднання імені Миколи Бажана минуло в дуже милій і творчій атмосфері. Як завжди, ділились найновішими творами.

«А цьому віршеві всього лише 5 годин», – сказав Артем Гончарук і прочитав чудову поезію про «осінню простоту», в якій листки «кружляли, наче махаони».

Наталя Кучеренко прочитала дещо «старше», ніж «5-годинний» вірш, але вразила й зачарувала всіх, як завжди.

Дар’я Петриченко читала свій вірш про сучасну війну, і знов розгорнулись дискусії, чи варто писати на такі складні речі, якщо вживати лиш загальноприйняті, а не власні вислови й образи. Зрештою, можливо, навіть до словосполучення «стара мати» (чому мати – неодмінно стара?) сьогодні варто підходити обережніше, намагаючись уникнути шаблонів.

Дар’я Данилко виступала зі своїм текстом на засіданні літоб’єднання вперше, і слухачі тепло прийняли її спроби.

Сергій Мовчан пройняв своєю енергетичною любовною поезією, а також зізнався, чому в його віршах так багато Києва, хоч він насправді дуже рідко буває у столиці.

На жаль, не змогла прийти на засідання Віка Капуловська, але завдяки своїм вірним друзям вона знову була «присутня»: Артем Гончарук і Настя Кириленко продекламували її найновіший текст.

Ще Настя Кириленко розповіла, що написала оповідання на кримську тематику (а тема ця їй близька й болюча, адже там залишилась її бабуся) і навіть надіслала його на конкурс «Кримський інжир». Прочитала також з нього найдраматичніший уривок.

Артем Гончарук, хоч у Криму ні разу не бував, теж «за компанію» спробував написати вірш про Крим і надіслати на цей самий конкурс. Як відзначила керівник літоб’єднання Марина Степанівна Павленко, йому дивовижно вдалося передати саме кримський колорит.

Нижче подаємо цей вірш Артема Гончарука й вірш Віки Капуловської, щоб і ті, хто не зміг прийти цього разу, змогли відчути душевність і поетичність нашого засідання.

Кримський сон…

Вітер гуляє на кримськім просторі

Свіжістю… Легко й беззвучно кружля.

Чи в горизонт десь штовхається море?

Чи то водою хлюпоче зоря?

Пам’ять луною звучить перевалом.

Погляд зведу на безкраї моря.

Там, унизу, десь гуляє причалом

Ніжна і люба кохана моя.

Мужність із ніжністю разом навіки,

В сутінках ночі засяють вогні…

Світло засліплює… Мружу повіки…

О, милий Криме, знов снишся мені!..

(Артем Гоначрук)

***

Ти не пам’ятаєш, чому саме я,

Чому не хтось інший від тебе довіру приймає.

Просто придумай мені ім’я,

Просто пиши, коли поруч нікого немає.

Просто пиши, як гордість зламає

Кригу в душі чи у мозку – то не важливо.

Пам’ять записує в серце й тримає

Цінних людей; і скажи, ну хіба це не диво?

(Віка Капуловська)