Дякую, ваше повідомлення відправлено!

Виникла помилка. Спробуйте ще раз!

Зв`язок з адміністратором


    Скринька довіри


      Факультет філології та журналістики

      Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

      Друк Друк
      Поділитися новиною
      Червень болить нашому факультету втратами. Захищаючи Батьківщину, загинули два наші випускники – Роман Чорномаз (13.06) та Дмитро Поцілуйко (28.06). Обидва – талановиті, інтелігентні, красиві, життєрадісні, творчі, особливі – ФІЛОЛОГИ!

      Роман Чорномаз

      Роман Чорномаз

       

      Роман бачив світ крізь призму об’єктива: не розлучався з фотоапаратом зі студентських років. Останній рік навчання Роман працював ще й лаборантом на кафедрі української літератури, українознавства та методик їх навчання. А потім – типографія (верстав легендарну газету «Наша віра» Євгена Сверстюка), робота журналістом, фоторепортажі. В останні роки перед повномасштабним вторгненням займався сільським господарством (що йому дуже подобалося), виконував замовлення як фотограф. По закінченні війни планував повернутися до землі, але розглядав варіант і з продовженням військової кар’єри. Ні хвилини не сумнівався у швидкій перемозі України і вірив, що залишиться живим. Він був снайпером, служив у Національній гвардії України у складі батальйону «Свобода», воював у найгарячіших точках на нулях. Загинув у бою під Бахмутом.

      Роман Чорномаз

      До болю щемливі розповіді Романа про те, як чужі люди просто, як військовому, дарували йому фрукти, продавці робили знижки, коли їх не існувало, додавали до його покупки щось безкоштовно. Видно (теж соцмережі), наскільки це розчулювало скромного Романа. Вражає й інше: перед вторгненням Роман здолав важку хворобу (далеко не всім це вдається). Йому би по-доброму на сонці не варто з’являтися, харчуватися якісно й уникати стресів… а він… в нулі… із сухпайками… з першого ж дня – на фронт (узяли з третьої спроби, пішов туди, де взяли). Розумний (варто подивитися його інтерв’ю про те, що українці обов’язково мають уміти), далекоглядний (не сумнівався, що росія ще зробить спробу нападу), з залізним національним стрижнем (дід боровся з радянською владою, батьки дисиденти, він – учасник майже всіх українських акцій у столиці, захисник української мови, учасник Мовного майдану та Революції гідності, борець за Автокефальну Українську Православну Церкву, воїн-захисник), романтик, схильний до пригод (у студентські роки велосипедом пробував доїхати до Криму, вмів побачити красу листка, квітки…). Боляче…

      Дмитро Поцілуйко

      Дмитро Поцілуйко загинув на Донеччині. У соціальних мережах з’явилася світлина, де військовий сфотографований зі снарядом у руках, на якому написано послання до рашистських потвор: «За «Інтелігента» Дмитра Поцілуйка під…м». Побратими прагнуть помсти.

      Дмитро Поцілуйко

      Дмитро був залюблений у гітару.  Не можна без сліз слухати пісню Дмитра, яку він виконував ще в червні 1997 року і яка виявилася пророчою, – «Я хотів піти на війну, бо я знав, що мене там уб’ють» (5 червня 1997 р., теж у соціальних мережах). Романтик, який відточував виконавську майстерність в інститутському клубі авторської пісні «Вагант», у створеному за власною ініціативою гурті… Романтик, який усю ніч міг виконувати серенади… Інтелігент, від якого ніколи не чули матюччя… Друг, надійність якого ніхто не зможе поставити під сумнів… Діапазон його студентства широкий: від справжнього навчання до гуртожитку, походів, драмгуртків… І тут який фатум: у його репертуарі є і «Цинкові хлопчики» С. Алексієвич, і «Наймичка» І. Карпенка-Карого, де дід (герой Дмитра) щораз кумедно говорив: «Світає… Пора братися до роботи». А стільки мав задумів, про які заявляв як перед війною, так і задовго до цього – далекого 20 вересня 1995 року на авторському вечорі Василя Денисюка, коли виконував пісню «А не поспішай ти нас хоронити, бо у нас є ще тут справи…»

      Слів нема, сліз нема. Вічна пам’ять! Слава Героям! Пекла ворогам!

      " data-title="Червень болить утратами">

      Червень болить утратами

      Червень болить нашому факультету втратами. Захищаючи Батьківщину, загинули два наші випускники – Роман Чорномаз (13.06) та Дмитро Поцілуйко (28.06). Обидва – талановиті, інтелігентні, красиві, життєрадісні, творчі, особливі – ФІЛОЛОГИ!

      Роман Чорномаз

      Роман Чорномаз

       

      Роман бачив світ крізь призму об’єктива: не розлучався з фотоапаратом зі студентських років. Останній рік навчання Роман працював ще й лаборантом на кафедрі української літератури, українознавства та методик їх навчання. А потім – типографія (верстав легендарну газету «Наша віра» Євгена Сверстюка), робота журналістом, фоторепортажі. В останні роки перед повномасштабним вторгненням займався сільським господарством (що йому дуже подобалося), виконував замовлення як фотограф. По закінченні війни планував повернутися до землі, але розглядав варіант і з продовженням військової кар’єри. Ні хвилини не сумнівався у швидкій перемозі України і вірив, що залишиться живим. Він був снайпером, служив у Національній гвардії України у складі батальйону «Свобода», воював у найгарячіших точках на нулях. Загинув у бою під Бахмутом.

      Роман Чорномаз

      До болю щемливі розповіді Романа про те, як чужі люди просто, як військовому, дарували йому фрукти, продавці робили знижки, коли їх не існувало, додавали до його покупки щось безкоштовно. Видно (теж соцмережі), наскільки це розчулювало скромного Романа. Вражає й інше: перед вторгненням Роман здолав важку хворобу (далеко не всім це вдається). Йому би по-доброму на сонці не варто з’являтися, харчуватися якісно й уникати стресів… а він… в нулі… із сухпайками… з першого ж дня – на фронт (узяли з третьої спроби, пішов туди, де взяли). Розумний (варто подивитися його інтерв’ю про те, що українці обов’язково мають уміти), далекоглядний (не сумнівався, що росія ще зробить спробу нападу), з залізним національним стрижнем (дід боровся з радянською владою, батьки дисиденти, він – учасник майже всіх українських акцій у столиці, захисник української мови, учасник Мовного майдану та Революції гідності, борець за Автокефальну Українську Православну Церкву, воїн-захисник), романтик, схильний до пригод (у студентські роки велосипедом пробував доїхати до Криму, вмів побачити красу листка, квітки…). Боляче…

      Дмитро Поцілуйко

      Дмитро Поцілуйко загинув на Донеччині. У соціальних мережах з’явилася світлина, де військовий сфотографований зі снарядом у руках, на якому написано послання до рашистських потвор: «За «Інтелігента» Дмитра Поцілуйка під…м». Побратими прагнуть помсти.

      Дмитро Поцілуйко

      Дмитро був залюблений у гітару.  Не можна без сліз слухати пісню Дмитра, яку він виконував ще в червні 1997 року і яка виявилася пророчою, – «Я хотів піти на війну, бо я знав, що мене там уб’ють» (5 червня 1997 р., теж у соціальних мережах). Романтик, який відточував виконавську майстерність в інститутському клубі авторської пісні «Вагант», у створеному за власною ініціативою гурті… Романтик, який усю ніч міг виконувати серенади… Інтелігент, від якого ніколи не чули матюччя… Друг, надійність якого ніхто не зможе поставити під сумнів… Діапазон його студентства широкий: від справжнього навчання до гуртожитку, походів, драмгуртків… І тут який фатум: у його репертуарі є і «Цинкові хлопчики» С. Алексієвич, і «Наймичка» І. Карпенка-Карого, де дід (герой Дмитра) щораз кумедно говорив: «Світає… Пора братися до роботи». А стільки мав задумів, про які заявляв як перед війною, так і задовго до цього – далекого 20 вересня 1995 року на авторському вечорі Василя Денисюка, коли виконував пісню «А не поспішай ти нас хоронити, бо у нас є ще тут справи…»

      Слів нема, сліз нема. Вічна пам’ять! Слава Героям! Пекла ворогам!

      03.07.2023

      Переглядів 216