Дякую, ваше повідомлення відправлено!

Виникла помилка. Спробуйте ще раз!

Зв`язок з адміністратором


    Скринька довіри


      Факультет філології та журналістики

      Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

      Друк Друк
      Поділитися новиною
      Комунікативно-риторичні ознаки культури мовлення

      Щоб комунікативна мета висловлювання була досягнута, мовлення має бути не тільки правильним з нормативної точки зору (правописні, лексичні, граматичні тощо норми), а й бути змістовним, доречним, логічним та послідовним, правильним та чистим у комунікативному аспекті, точним, багатим та різноманітним, виразним, образним та милозвучним. Саме тому потрібно працювати над формування і вдосконаленням саме цих комунікативно-риторичних ознак культури мовлення.

      Зокрема, змістовність як комунікативно-риторична ознака мовлення пов’язана з когнітивною діяльністю мовця (адресанта) і передбачає обміркування найважливіших положень дискурсу в цілому і його окремих мовленнєвих жанрів і повідомлень. Беручи до уваги найважливіші принципи спілкування, мовець повинен кожне положення розкрити з тією мірою повноти, яка необхідна конкретному адресатові (конкретній аудиторії). При цьому змістова частина дискурсу має бути чітко підпорядкована основній стратегічній темі (основній думці).

      Змістовий компонент мовлення слід оцінювати за перлокутивним ефектом (результатом впливу): якою мірою збагачує адресата мовлення адресанта?

      Доречність. Полягає в орієнтації на особу адресата (аудиторію) та конситуацію спілкування, тобто на регістрові складники дискурсу, і може бути сформульована так: адресат повинен будувати дискурс із найповнішим урахуванням того, кому адресований цей дискурс, як він буде сприйнятий і оцінений, чи є він доречним у конкретних обставинах спілкування. “Говори не йому, а з ним” – давнє правило риторики, яке засвідчує важливість урахування особи адресата та обставини спілкування. Тобто доречним мовлення є тоді, коли регістрові характеристики дискурсу відповідають конситуації спілкування.

      Отже, висловлювання доречне, якщо внаслідок його використання досягається мета, яка висувалася мовцем, якщо потреби мовця (у широкому розумінні) реалізовані. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формується і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному стилі слово і фраза мають бути доречними, як доречною повинна бути й інтонаційно-колоритна їх тональність; висока чи низька, інтимно-ласкава (пестливий, ніжний, прихильний тон) чи офіційно-холодна (байдужий тон), гумористично-сатирична (насмішкуватий, глузливий, уїдливий, викривальний тон) чи позбавлена цих інтонацій.

      Логічність та послідовність. Передбачають логічне мислення, вміння уникати логічних помилок, послідовність викладу думок як сукупності повідомлень, які формують мікро- і мікротеми дискурсу в темо-рематичних, а також текстових (включають когезійність: повтори, сполучники, порядок слів; когерентність: міжфразові зв’язки, наявність законів поєднання мовленнєвих актів тощо) зв’язках між мовленнєвими жанрами.

      Логічне мовлення формується на основі: 1) навичок (вправного їх застосування) логічного мислення, спрямованого і на нагромадження нових знань (логіки пізнання), і на передачу цих знань співбесідникові; 2) знання мовних засобів (і навіть позамовних – міміки, жестів), якими можна оформити думку; 3) володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, при якій не виникає суперечностей у межах цілого тексту.

      Правильність і чистота. Пов’язані з мовною компетенцією (знання учасниками комунікації мови (мовного коду), передусім правил, за якими породжуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація) адресанта і забезпечуються дотриманням норм літературної мови (писемної чи усної). Є поняття комунікативної грамотності, яке передбачає сукупність комунікативних знань, умінь і навичок людини, які дають їй змогу ефективно спілкуватися в усній і писемній формах; знання законів, правил і засобів ефективної усної та писемної комунікації.

      Точність – одна з головних ознак культури мовлення. Точність пов’язана з добором і побудовою повідомлень та їх елементів відповідно до загального змісту дискурсу під контролем стратегій адресанта. Це один з найважливіших складників тактики спілкування.

      Точність мовлення залежить від позамовного чинника: чим гармонійніші інтелектуальні рівні мовця і слухача, тим вища гарантія точного сприйняття (і правильного реагування на сприйняття) інформації; чим вищий цей інтелектуальний рівень, тим простіші засоби мови потрібні мовцеві, щоб висловитись точно, а слухачеві – щоб сприйняти точну інформацію (і не суттєво, про конкретні чи абстрактні значення слів ідеться). При цьому слід пам’ятати: точність досягається в контексті, тому для точного мовлення замало багатого словникового запасу, уміння відібрати з нього ті елементи, які в даній ситуації найточніше називають предмет – треба володіти логікою думки і законами її моделювання. Точність мовлення  залежить не лише від вибору слів, а й від уміння або невміння автора строго зіставити слово і предмет, слово і дію, слово і поняття.

      Багатство і різноманітність. Багатство мовлення досягається семантично і стилістично відмінними одиницями чи однозначними одиницями, які різняться словотворчими або граматичними ознаками, тобто не повторюються. А різноманітність – це вираження однієї і тієї самої думки, одного і того самого граматичного значення різними способами і засобами. Отже, можна сформулювати ще два оцінні критерії: мовлення багате – бідне, мовлення різноманітне – одноманітне. В основі першого критерію – поняття кількості, в основі другого – якості, але ці поняття взаємозалежні.

      Виразність і образність мовлення. У мові є невичерпні ресурси виражальних засобів, серед яких насамперед слід виділити виражальні засоби художнього мовлення і виражальні засоби звукового мовлення. Оволодіння цими виражальними засобами звукового і художнього мовлення забезпечить його виразність, адже говорити виразно – значить добирати з арсеналу поняттєвих, емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують бачити почуте і давати йому оцінку.

      Милозвучність є одним із засобів підсилення виразності мовлення взагалі, і мови художнього твору, зокрема, внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Тобто милозвучність – це здатність мовлення бути приємним на слух, його звукова і фонетична краса. Цій меті служать звукові повтори різних видів ритмічної мови, уникнення важливих для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі.

       

      Кандидат філологічних наук,

      доцент кафедри прикладної лінгвістики

       та журналістики Лариса ЗАДОЯНА

       

      " data-title="ГОВОРЮ ЯК ДИХАЮ Комунікативно-риторичні ознаки культури мовлення">

      ГОВОРЮ ЯК ДИХАЮ Комунікативно-риторичні ознаки культури мовлення

      Комунікативно-риторичні ознаки культури мовлення

      Щоб комунікативна мета висловлювання була досягнута, мовлення має бути не тільки правильним з нормативної точки зору (правописні, лексичні, граматичні тощо норми), а й бути змістовним, доречним, логічним та послідовним, правильним та чистим у комунікативному аспекті, точним, багатим та різноманітним, виразним, образним та милозвучним. Саме тому потрібно працювати над формування і вдосконаленням саме цих комунікативно-риторичних ознак культури мовлення.

      Зокрема, змістовність як комунікативно-риторична ознака мовлення пов’язана з когнітивною діяльністю мовця (адресанта) і передбачає обміркування найважливіших положень дискурсу в цілому і його окремих мовленнєвих жанрів і повідомлень. Беручи до уваги найважливіші принципи спілкування, мовець повинен кожне положення розкрити з тією мірою повноти, яка необхідна конкретному адресатові (конкретній аудиторії). При цьому змістова частина дискурсу має бути чітко підпорядкована основній стратегічній темі (основній думці).

      Змістовий компонент мовлення слід оцінювати за перлокутивним ефектом (результатом впливу): якою мірою збагачує адресата мовлення адресанта?

      Доречність. Полягає в орієнтації на особу адресата (аудиторію) та конситуацію спілкування, тобто на регістрові складники дискурсу, і може бути сформульована так: адресат повинен будувати дискурс із найповнішим урахуванням того, кому адресований цей дискурс, як він буде сприйнятий і оцінений, чи є він доречним у конкретних обставинах спілкування. “Говори не йому, а з ним” – давнє правило риторики, яке засвідчує важливість урахування особи адресата та обставини спілкування. Тобто доречним мовлення є тоді, коли регістрові характеристики дискурсу відповідають конситуації спілкування.

      Отже, висловлювання доречне, якщо внаслідок його використання досягається мета, яка висувалася мовцем, якщо потреби мовця (у широкому розумінні) реалізовані. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формується і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному стилі слово і фраза мають бути доречними, як доречною повинна бути й інтонаційно-колоритна їх тональність; висока чи низька, інтимно-ласкава (пестливий, ніжний, прихильний тон) чи офіційно-холодна (байдужий тон), гумористично-сатирична (насмішкуватий, глузливий, уїдливий, викривальний тон) чи позбавлена цих інтонацій.

      Логічність та послідовність. Передбачають логічне мислення, вміння уникати логічних помилок, послідовність викладу думок як сукупності повідомлень, які формують мікро- і мікротеми дискурсу в темо-рематичних, а також текстових (включають когезійність: повтори, сполучники, порядок слів; когерентність: міжфразові зв’язки, наявність законів поєднання мовленнєвих актів тощо) зв’язках між мовленнєвими жанрами.

      Логічне мовлення формується на основі: 1) навичок (вправного їх застосування) логічного мислення, спрямованого і на нагромадження нових знань (логіки пізнання), і на передачу цих знань співбесідникові; 2) знання мовних засобів (і навіть позамовних – міміки, жестів), якими можна оформити думку; 3) володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, при якій не виникає суперечностей у межах цілого тексту.

      Правильність і чистота. Пов’язані з мовною компетенцією (знання учасниками комунікації мови (мовного коду), передусім правил, за якими породжуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація) адресанта і забезпечуються дотриманням норм літературної мови (писемної чи усної). Є поняття комунікативної грамотності, яке передбачає сукупність комунікативних знань, умінь і навичок людини, які дають їй змогу ефективно спілкуватися в усній і писемній формах; знання законів, правил і засобів ефективної усної та писемної комунікації.

      Точність – одна з головних ознак культури мовлення. Точність пов’язана з добором і побудовою повідомлень та їх елементів відповідно до загального змісту дискурсу під контролем стратегій адресанта. Це один з найважливіших складників тактики спілкування.

      Точність мовлення залежить від позамовного чинника: чим гармонійніші інтелектуальні рівні мовця і слухача, тим вища гарантія точного сприйняття (і правильного реагування на сприйняття) інформації; чим вищий цей інтелектуальний рівень, тим простіші засоби мови потрібні мовцеві, щоб висловитись точно, а слухачеві – щоб сприйняти точну інформацію (і не суттєво, про конкретні чи абстрактні значення слів ідеться). При цьому слід пам’ятати: точність досягається в контексті, тому для точного мовлення замало багатого словникового запасу, уміння відібрати з нього ті елементи, які в даній ситуації найточніше називають предмет – треба володіти логікою думки і законами її моделювання. Точність мовлення  залежить не лише від вибору слів, а й від уміння або невміння автора строго зіставити слово і предмет, слово і дію, слово і поняття.

      Багатство і різноманітність. Багатство мовлення досягається семантично і стилістично відмінними одиницями чи однозначними одиницями, які різняться словотворчими або граматичними ознаками, тобто не повторюються. А різноманітність – це вираження однієї і тієї самої думки, одного і того самого граматичного значення різними способами і засобами. Отже, можна сформулювати ще два оцінні критерії: мовлення багате – бідне, мовлення різноманітне – одноманітне. В основі першого критерію – поняття кількості, в основі другого – якості, але ці поняття взаємозалежні.

      Виразність і образність мовлення. У мові є невичерпні ресурси виражальних засобів, серед яких насамперед слід виділити виражальні засоби художнього мовлення і виражальні засоби звукового мовлення. Оволодіння цими виражальними засобами звукового і художнього мовлення забезпечить його виразність, адже говорити виразно – значить добирати з арсеналу поняттєвих, емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують бачити почуте і давати йому оцінку.

      Милозвучність є одним із засобів підсилення виразності мовлення взагалі, і мови художнього твору, зокрема, внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Тобто милозвучність – це здатність мовлення бути приємним на слух, його звукова і фонетична краса. Цій меті служать звукові повтори різних видів ритмічної мови, уникнення важливих для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі.

       

      Кандидат філологічних наук,

      доцент кафедри прикладної лінгвістики

       та журналістики Лариса ЗАДОЯНА

       

      21.09.2023

      Переглядів 344