Поділитися новиною
2021 рік є знаковим для Людмили Володимирівни і в професійному плані. Адже вона поклала 35 років свого життя на справу навчання та виховання студентів Уманського державного педагогічного інституту (а пізніше університету) імені Павла Тичини. У 1987 році молоду вчительку запросили на посаду асистента кафедри української та російської мов педагогічного факультету. Своїми спогадами про ті часи та щирими побажаннями ювілярці поділилася завідувач кафедри української літератури, українознавства та методик їх навчання Наталя Петрівна Сивачук: «Моя перша зустріч із Людмилою Володимирівною відбулася 11 листопада 1989 року на кафедрі, якою тоді керував Іван Семенович Лазебний. Він і запросив мене на роботу до Уманського педагогічного інституту. Людмила Володимирівна була тоді молоденькою дівчинкою. Я була дуже здивована, коли дізналася, що вона заміжня і має двох маленьких діточок. Задавала собі питання: як вона справляється все робити вчасно, ніколи не запізнитись, бути відповідальною за будь-яку доручену справу? До того ж, вона ніколи не втрачала почуття гумору, життєвого оптимізму… Мабуть, дякуючи цьому, Людмила Володимирівна змогла подолати усі труднощі та негаразди, стати доктором педагогічних наук, професором, шанованою людиною в Україні. Її перша дисертація була присвячена Олені Пчілці… Щось від мужньої і мудрої жінки є і в характері нашої шанованої ювілярки. Многая літа Вам, Людмило Володимирівно, при здоровʼї, в достатку, в радості!»
З теплом згадує свою наставницю одна з перших студенток Людмили Володимирівни, нині кандидат філологічних наук, доцент Національного авіаційного університету Інна Леонідівна Шевчук: «Памʼятаю, як увійшла до лекційної аудиторії дуже молода і тендітна дівчина на височенних підборах, максимально серйозна і сконцентрована, у строгому костюмі і з папкою. Стала за високу трибуну і почала поважно читати лекцію про твори для дітей Лесі Українки. Звісно, практично суцільно дівоча аудиторія (а навчалося на нашому курсі близько ста дівчат і один хлопець) спочатку сприйняла викладачку досить скептично. Та вже після перших практичних занять всі зрозуміли, що байдикувати на парах з дитячої літератури не доведеться. Щоразу під час чергувань Людмили Володимирівни під аудиторією збирався чималий гурт однокурсниць, котрі складали і перескладали читання напамʼять дитячих віршів. Чомусь особливо закарбувалися Лесині «Вишеньки-черешеньки», котрі, вочевидь, довелося вислухати у виконанні чи не всіх одногрупниць. Пізніше, вже навчаючи пʼятикласників у тій самій Уманській середній школі №5, не раз згадувала лекції та практичні заняття з дитячої літератури із вдячністю. Довгих і плідних літ, сповнених майбутніми науковими звершеннями, Вам, Людмило Володимирівно! Вдячних вам студентів! Злагоди і радості у Вашій родині!».
Ще одним спогадом про свої далекі студентські роки поділилася також її колишня студентка, відома письменниця і колежанка Марина Степанівна Павленко: «Знаю Людмилу Володимирівну ще з часів, коли вона була моєю викладачкою. Красива, харизматична, принципова, гумором і з неодмінною своєю фірмовою «перчинкою».
На її парах було цікаво, а після пар під її кабінетом було людно: студентська черга на перездачу дитячої літератури, здається, не переводилась ніколи)).
Багато корисних уроків почерпнула від неї і тоді, коли Людмила Володимирівна стала моєю колегою.
Не втомлююся захоплюватись нею до сьогодні: її мудрістю й виваженістю, її вродою (як я вже не раз казала, вона мені якось і не змінилась впродовж цих усіх років), дисциплінованістю і вмінням сказати «Ні», її вмінням кохати і бути коханою, її талантом бути мамою і бабусею (не памʼятаю дослівно, але заявити: «Бабусю, не командуй мною, бо я перестану тебе поважати», – може тільки внук, який справді любить і поважає свою бабусю, який самодостатній і не пригнічений у своїй родині), вмінням готувати смаколики (щастило їх не раз спробувати, атож!) та багатьма іншими рисами. Хай же так буде і далі!!!»
Наступним кроком у професійному зростанні ювілярки стало навчання в аспірантурі Інституту педагогіки АПН України, де вона у 1999 році захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук «Просвітницька діяльність і педагогічні погляди Олени Пчілки».
Колега та близька подруга Людмили Володимирівни Любов Петрівна Пархета розповіла, що саме тоді у них завʼязалася довголітня дружба. Вона поділилася своїми спогадами і враженнями: «У такий день пригадується наше перше знайомство з іменинницею, як на засідання кафедри української літератури в далекому вже тепер 1998 році прийшла жінка у строгому вбранні, смушевій шапці-таблетці, неговірка, дуже пильна до всього, про що йшлося на засіданні. Для мене людина, яка тоді вже закінчила аспірантуру, та ще й при Інституті педагогіки, що в Києві, була беззаперечним авторитетом і прикладом. Ближче зійшлися ми вже в спільній підготовці до презентації нашого університету, яка відбулася 29 жовтня 1998 року. Для нашої кафедри ця подія була знаковою не лише тому, що ми готувалися до відкриття наукової лабораторії «Етнологія Черкаського краю», а ще й тому, що брали участь у святковому концерті з виступом на сцені Будинку культури. Усі, хто вмів співати і не дуже вмів, були учасниками творчого колективу «Трипільська рапсодія»… До нашої співочої кафедри ставилися неоднозначно, але, як писав Іван Франко, ми далі йшли, ніщо не спинювало нас. Після цих подій ми більше зблизились і приятелюємо вже багато років.
Добре знайома з родиною ювілярки і завжди захоплювалась її ставленням до сім’ї, зокрема до найстарших у родині – до батьків. Розумію, що захоплення літературою в Людмили від мудрої, люблячої матері Зінаїди Кирилівни, яка працювала в сільській бібліотеці, перечитала силу-силенну книжок та прищеплювала любов до книжки і своїм дітям. Не меншу роль у її становленні як молодого вчителя відіграли і батьки чоловіка, світла їм пам’ять. Батько Борис Йосипович був директором школи, викладав математику, а мама Фросина Матвіївна – біологію. Для юної Людмили вони стали не лише свекрами, а й першими вчителями-наставниками, від котрих переймала чимало мудрих методичних прийомів як у вихованні власних дітей, так і в учительській роботі.
За словами Григорія Сковороди, «любов виникає з любові, якщо хочу, щоб мене любили, я перший люблю». Отак і наша шановна ювілярка, любить… Любить свою маму, чоловіка, любить своїх дітей, онуків. Любить свою роботу, університет, у якому працює вже тридцять п’ять років». Окрім того, вона долучилася до щирих зичень з нагоди ювілею: «Дорога Людмило Володимирівно! Хоча календарі – річ не завжди зручна, але вони є доброю нагодою, аби висловити Вам слова щирої симпатії, визнання Вашої працьовитості, наполегливості й доброти! Ви вдумлива, а тому успішна як науковець, креативна в царині літератури, педагогіки, надійна у щоденному бутті, щедра й тепла мати-бабуся. І тому Ви завжди і скрізь бажана й щиро вітана!
Хай Доля і надалі ще багато-багато років буде до Вас прихильною: обдаровує міцним здоров’ям, миром і благодаттю, теплом рідних, розумінням колег і вдячністю учнів!»
На кафедрі української літератури та українознавства з методиками їх навчання, як і на факультеті української філології, Людмила Володимирівна працює від самого їх заснування в університеті. У 2003 році отримала звання доцента. Окрім наукових звершень, варто пригадати й участь ювілярки в розбудові факультету української філології. Зокрема, з 2005 до 2007 року була завідувачем кафедри української літератури, а з 2007 до 2009 року – завідувачем кафедри української літератури та українознавства.
Своїми спогадами про ці роки поділилася ще одна колишня студентка Людмили Володимирівни і теперішня її колега знана народна майстриня вишивання, доцент Наталія Сергіївна Осіпенко: «Пригадуючи навчання на філологічному педуніверситету в далеких 1997 – 2002 роках, можу сказати, що ми, студенти, наче губка, вбирали все народознавче, фольклорне, рідне… Студентські роки закарбувалися в пам’яті як захоплюючий вир заходів, конкурсів, майстер-класів, українознавчих свят, нескінченний потік натхнення. Саме на другому курсі я неабияк захопилася народною вишивкою. На заняттях з дитячої літератури від нашої викладачки Людмили Володимирівни Новаківської я вперше дізналася про багатогранну творчість Олени Пчілки, зокрема, що вона збирала й досліджувала традиційний народний орнамент та прищеплювала любов до вишивки своїм донькам. Так я почала цікавитися вишивкою у житті інших українських письменників.
Безмежно вдячна Людмилі Володимирівні за знання, поради і настанови. Її педагогічна майстерність стала прикладом для багатьох студентів. Нині ми колеги, тож я щиро вдячна долі, що маю нагоду працювати з високопрофесійними майстрами своєї справи.
Шановна Людмило Володимирівно, у ювілейний День народження прийміть мої найщиріші привітання! Хай вишиваним рушником добра і любові щедро стелить дорогу Доля!»
З 2013 до 2017 року Людмила Володимирівна перебувала в докторантурі Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, яку вона успішно завершила, захистивши докторську дисертацію на тему: «Теорія і практика викладання словесності у вітчизняних навчальних закладах (ХІХ – поч. ХХ ст.)» і здобувши наукове звання доктора педагогічних наук.
Людмилі Володимирівні Новаківській належить більше сотні різноманітних наукових праць, найвагомішими серед яких є монографії «Берегиня роду і нації (Олена Пчілка) (2012) та «Викладання словесності у вітчизняних навчальних закладах (XIX – початок XX століття)» (2017). Вона є автором численних навчальних посібників, авторських програм, методичних рекомендацій для студентів педагогічних та філологічних спеціальностей. Варто зауважити, що працьовита й амбітна натура ювілярки не дозволяє їй спочивати на лаврах. Вона невтомно працює задля подальшого розвитку української освіти й науки, виступає на наукових конференціях, методичних семінарах, ділиться своїм педагогічним досвідом, результатами довгих наукових пошуків на сторінках педагогічних та літературознавчих видань. Тож, без сумніву, нові звершення на педагогічній і науковій ниві не за горами.
У цей знаменний день хочеться від усього серця побажати професорові Людмилі Володимирівні Новаківській успіху в усіх її починаннях. Нехай довгі дні прийдешнього будуть сповненні для неї натхненною науковою і педагогічною працею, щирою підтримкою колег і глибокою вдячністю вихованців!
Шановна наша ювілярко! Бажаємо довгих літ щасливого життя у здоровʼї і радості! Нехай доля до Вас буде прихильною, земля щедрою, небо високим і безхмарним, сонце теплим і лагідним!
Миру, злагоди й любові у Вашому домі. Нехай завжди лунає у ньому радісний сміх і весела пісня, а добрий ангел-хранитель захищає Вас і Ваших рідних своїми крильми!
Тетяна Лопушан
" data-title="ЗАЛЮБЛЕНА В РОЖЕВИЙ СВІТ ДИТИНСТВА: ДО ЮВІЛЕЮ ДОКТОРА ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОРА КАФЕДРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, УКРАЇНОЗНАВСТВА ТА МЕТОДИК ЇХ НАВЧАННЯ УМАНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ ЛЮДМИЛИ ВОЛОДИМИРІВНИ НОВАКІВСЬКОЇ">
ЗАЛЮБЛЕНА В РОЖЕВИЙ СВІТ ДИТИНСТВА: ДО ЮВІЛЕЮ ДОКТОРА ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОРА КАФЕДРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, УКРАЇНОЗНАВСТВА ТА МЕТОДИК ЇХ НАВЧАННЯ УМАНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ ЛЮДМИЛИ ВОЛОДИМИРІВНИ НОВАКІВСЬКОЇ
На межі пізньої, але ще лагідної осені та початку зими свій ювілейний день народження святкує наша шанована колега, доктор педагогічних наук, професор, учитель за покликанням і високий фахівець своєї справи, а ще чудова дружина, мама, бабуся, донька і просто прекрасна жінка – Людмила Володимирівна Новаківська.
Людмила Володимирівна народилася 30 листопада 1961 року в селі Іваньки Маньківського району Черкаської області в родині сільських інтелігентів. У 1978 році закінчила Іваньківську середню школу, а далі стала студенткою філологічного Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, який закінчила у 1985 році, отримавши кваліфікацію філолога, викладача української мови та літератури. Першою сходинкою професійного зростання як педагога стала для Людмили Володимирівни посада вчителя української мови і літератури в Уманській середній школі №5.
2021 рік є знаковим для Людмили Володимирівни і в професійному плані. Адже вона поклала 35 років свого життя на справу навчання та виховання студентів Уманського державного педагогічного інституту (а пізніше університету) імені Павла Тичини. У 1987 році молоду вчительку запросили на посаду асистента кафедри української та російської мов педагогічного факультету. Своїми спогадами про ті часи та щирими побажаннями ювілярці поділилася завідувач кафедри української літератури, українознавства та методик їх навчання Наталя Петрівна Сивачук: «Моя перша зустріч із Людмилою Володимирівною відбулася 11 листопада 1989 року на кафедрі, якою тоді керував Іван Семенович Лазебний. Він і запросив мене на роботу до Уманського педагогічного інституту. Людмила Володимирівна була тоді молоденькою дівчинкою. Я була дуже здивована, коли дізналася, що вона заміжня і має двох маленьких діточок. Задавала собі питання: як вона справляється все робити вчасно, ніколи не запізнитись, бути відповідальною за будь-яку доручену справу? До того ж, вона ніколи не втрачала почуття гумору, життєвого оптимізму… Мабуть, дякуючи цьому, Людмила Володимирівна змогла подолати усі труднощі та негаразди, стати доктором педагогічних наук, професором, шанованою людиною в Україні. Її перша дисертація була присвячена Олені Пчілці… Щось від мужньої і мудрої жінки є і в характері нашої шанованої ювілярки. Многая літа Вам, Людмило Володимирівно, при здоровʼї, в достатку, в радості!»
З теплом згадує свою наставницю одна з перших студенток Людмили Володимирівни, нині кандидат філологічних наук, доцент Національного авіаційного університету Інна Леонідівна Шевчук: «Памʼятаю, як увійшла до лекційної аудиторії дуже молода і тендітна дівчина на височенних підборах, максимально серйозна і сконцентрована, у строгому костюмі і з папкою. Стала за високу трибуну і почала поважно читати лекцію про твори для дітей Лесі Українки. Звісно, практично суцільно дівоча аудиторія (а навчалося на нашому курсі близько ста дівчат і один хлопець) спочатку сприйняла викладачку досить скептично. Та вже після перших практичних занять всі зрозуміли, що байдикувати на парах з дитячої літератури не доведеться. Щоразу під час чергувань Людмили Володимирівни під аудиторією збирався чималий гурт однокурсниць, котрі складали і перескладали читання напамʼять дитячих віршів. Чомусь особливо закарбувалися Лесині «Вишеньки-черешеньки», котрі, вочевидь, довелося вислухати у виконанні чи не всіх одногрупниць. Пізніше, вже навчаючи пʼятикласників у тій самій Уманській середній школі №5, не раз згадувала лекції та практичні заняття з дитячої літератури із вдячністю. Довгих і плідних літ, сповнених майбутніми науковими звершеннями, Вам, Людмило Володимирівно! Вдячних вам студентів! Злагоди і радості у Вашій родині!».
Ще одним спогадом про свої далекі студентські роки поділилася також її колишня студентка, відома письменниця і колежанка Марина Степанівна Павленко: «Знаю Людмилу Володимирівну ще з часів, коли вона була моєю викладачкою. Красива, харизматична, принципова, гумором і з неодмінною своєю фірмовою «перчинкою».
На її парах було цікаво, а після пар під її кабінетом було людно: студентська черга на перездачу дитячої літератури, здається, не переводилась ніколи)).
Багато корисних уроків почерпнула від неї і тоді, коли Людмила Володимирівна стала моєю колегою.
Не втомлююся захоплюватись нею до сьогодні: її мудрістю й виваженістю, її вродою (як я вже не раз казала, вона мені якось і не змінилась впродовж цих усіх років), дисциплінованістю і вмінням сказати «Ні», її вмінням кохати і бути коханою, її талантом бути мамою і бабусею (не памʼятаю дослівно, але заявити: «Бабусю, не командуй мною, бо я перестану тебе поважати», – може тільки внук, який справді любить і поважає свою бабусю, який самодостатній і не пригнічений у своїй родині), вмінням готувати смаколики (щастило їх не раз спробувати, атож!) та багатьма іншими рисами. Хай же так буде і далі!!!»
Наступним кроком у професійному зростанні ювілярки стало навчання в аспірантурі Інституту педагогіки АПН України, де вона у 1999 році захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук «Просвітницька діяльність і педагогічні погляди Олени Пчілки».
Колега та близька подруга Людмили Володимирівни Любов Петрівна Пархета розповіла, що саме тоді у них завʼязалася довголітня дружба. Вона поділилася своїми спогадами і враженнями: «У такий день пригадується наше перше знайомство з іменинницею, як на засідання кафедри української літератури в далекому вже тепер 1998 році прийшла жінка у строгому вбранні, смушевій шапці-таблетці, неговірка, дуже пильна до всього, про що йшлося на засіданні. Для мене людина, яка тоді вже закінчила аспірантуру, та ще й при Інституті педагогіки, що в Києві, була беззаперечним авторитетом і прикладом. Ближче зійшлися ми вже в спільній підготовці до презентації нашого університету, яка відбулася 29 жовтня 1998 року. Для нашої кафедри ця подія була знаковою не лише тому, що ми готувалися до відкриття наукової лабораторії «Етнологія Черкаського краю», а ще й тому, що брали участь у святковому концерті з виступом на сцені Будинку культури. Усі, хто вмів співати і не дуже вмів, були учасниками творчого колективу «Трипільська рапсодія»… До нашої співочої кафедри ставилися неоднозначно, але, як писав Іван Франко, ми далі йшли, ніщо не спинювало нас. Після цих подій ми більше зблизились і приятелюємо вже багато років.
Добре знайома з родиною ювілярки і завжди захоплювалась її ставленням до сім’ї, зокрема до найстарших у родині – до батьків. Розумію, що захоплення літературою в Людмили від мудрої, люблячої матері Зінаїди Кирилівни, яка працювала в сільській бібліотеці, перечитала силу-силенну книжок та прищеплювала любов до книжки і своїм дітям. Не меншу роль у її становленні як молодого вчителя відіграли і батьки чоловіка, світла їм пам’ять. Батько Борис Йосипович був директором школи, викладав математику, а мама Фросина Матвіївна – біологію. Для юної Людмили вони стали не лише свекрами, а й першими вчителями-наставниками, від котрих переймала чимало мудрих методичних прийомів як у вихованні власних дітей, так і в учительській роботі.
За словами Григорія Сковороди, «любов виникає з любові, якщо хочу, щоб мене любили, я перший люблю». Отак і наша шановна ювілярка, любить… Любить свою маму, чоловіка, любить своїх дітей, онуків. Любить свою роботу, університет, у якому працює вже тридцять п’ять років». Окрім того, вона долучилася до щирих зичень з нагоди ювілею: «Дорога Людмило Володимирівно! Хоча календарі – річ не завжди зручна, але вони є доброю нагодою, аби висловити Вам слова щирої симпатії, визнання Вашої працьовитості, наполегливості й доброти! Ви вдумлива, а тому успішна як науковець, креативна в царині літератури, педагогіки, надійна у щоденному бутті, щедра й тепла мати-бабуся. І тому Ви завжди і скрізь бажана й щиро вітана!
Хай Доля і надалі ще багато-багато років буде до Вас прихильною: обдаровує міцним здоров’ям, миром і благодаттю, теплом рідних, розумінням колег і вдячністю учнів!»
На кафедрі української літератури та українознавства з методиками їх навчання, як і на факультеті української філології, Людмила Володимирівна працює від самого їх заснування в університеті. У 2003 році отримала звання доцента. Окрім наукових звершень, варто пригадати й участь ювілярки в розбудові факультету української філології. Зокрема, з 2005 до 2007 року була завідувачем кафедри української літератури, а з 2007 до 2009 року – завідувачем кафедри української літератури та українознавства.
Своїми спогадами про ці роки поділилася ще одна колишня студентка Людмили Володимирівни і теперішня її колега знана народна майстриня вишивання, доцент Наталія Сергіївна Осіпенко: «Пригадуючи навчання на філологічному педуніверситету в далеких 1997 – 2002 роках, можу сказати, що ми, студенти, наче губка, вбирали все народознавче, фольклорне, рідне… Студентські роки закарбувалися в пам’яті як захоплюючий вир заходів, конкурсів, майстер-класів, українознавчих свят, нескінченний потік натхнення. Саме на другому курсі я неабияк захопилася народною вишивкою. На заняттях з дитячої літератури від нашої викладачки Людмили Володимирівни Новаківської я вперше дізналася про багатогранну творчість Олени Пчілки, зокрема, що вона збирала й досліджувала традиційний народний орнамент та прищеплювала любов до вишивки своїм донькам. Так я почала цікавитися вишивкою у житті інших українських письменників.
Безмежно вдячна Людмилі Володимирівні за знання, поради і настанови. Її педагогічна майстерність стала прикладом для багатьох студентів. Нині ми колеги, тож я щиро вдячна долі, що маю нагоду працювати з високопрофесійними майстрами своєї справи.
Шановна Людмило Володимирівно, у ювілейний День народження прийміть мої найщиріші привітання! Хай вишиваним рушником добра і любові щедро стелить дорогу Доля!»
З 2013 до 2017 року Людмила Володимирівна перебувала в докторантурі Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, яку вона успішно завершила, захистивши докторську дисертацію на тему: «Теорія і практика викладання словесності у вітчизняних навчальних закладах (ХІХ – поч. ХХ ст.)» і здобувши наукове звання доктора педагогічних наук.
Людмилі Володимирівні Новаківській належить більше сотні різноманітних наукових праць, найвагомішими серед яких є монографії «Берегиня роду і нації (Олена Пчілка) (2012) та «Викладання словесності у вітчизняних навчальних закладах (XIX – початок XX століття)» (2017). Вона є автором численних навчальних посібників, авторських програм, методичних рекомендацій для студентів педагогічних та філологічних спеціальностей. Варто зауважити, що працьовита й амбітна натура ювілярки не дозволяє їй спочивати на лаврах. Вона невтомно працює задля подальшого розвитку української освіти й науки, виступає на наукових конференціях, методичних семінарах, ділиться своїм педагогічним досвідом, результатами довгих наукових пошуків на сторінках педагогічних та літературознавчих видань. Тож, без сумніву, нові звершення на педагогічній і науковій ниві не за горами.
У цей знаменний день хочеться від усього серця побажати професорові Людмилі Володимирівні Новаківській успіху в усіх її починаннях. Нехай довгі дні прийдешнього будуть сповненні для неї натхненною науковою і педагогічною працею, щирою підтримкою колег і глибокою вдячністю вихованців!
Шановна наша ювілярко! Бажаємо довгих літ щасливого життя у здоровʼї і радості! Нехай доля до Вас буде прихильною, земля щедрою, небо високим і безхмарним, сонце теплим і лагідним!
Миру, злагоди й любові у Вашому домі. Нехай завжди лунає у ньому радісний сміх і весела пісня, а добрий ангел-хранитель захищає Вас і Ваших рідних своїми крильми!
Тетяна Лопушан
Переглядів 774
