Філологи вивчили фольклорні записи Уманщини про Другу світову війну

Друга світова війна є одним із найважчих періодів в історії нашої країни. Ми пам’ятаємо про цей трагічний досвід не лише завдяки історичним документам. Набагато ближчою і зрозумілішою для людини є мова культури: художніх творів, віршів і пісень.


З нагоди  Дня пам’яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні на початку травня відбулося спільне засідання співробітників науково-дослідної лабораторії «Проблеми підготовки студентів-філологів до українознавчої роботи в школі» та  студентського наукового фольклорного товариства імені Хрисанфа Ящуржинського на тему: «Фольклорні записи про Другу світову війну», під час якого розглядалися матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, що здійснювалися на території історичної Уманщини.

Під час зібрання учасники відзначили, що народна пам’ять зафіксувала події Другої світової війни у великій кількості фольклорних творів, переказів старожилів, які однозначно оцінюють війну як народне горе.

Щоб пригадати воєнні жахіття і біль, викладачі та студенти цитували записи фольклорних матеріалів, а саме:  «Не встигли люди оговтатись від страшного лиха, як нове – Друга світова  війна. Знов жахи, жертви і втрати. Від зброї фашистів гинуло мирне населення, гинули жителі Заячківки на фронтах. У роки війни село не було ареною війни. Хоча у 1941 році німці зайшли з села Текуча. В’їзд села бомбили, була стрільба. Перший снаряд упав біля криниці, другий на город Кочубея С. В., третій упав на порозі дому Мусієнка П. П. У 1943 році вночі в село увійшли партизани, 95 підвод на санях. Побули  дві доби, ввечері зібрались і поїхали до села Текуча, яром до Дністра. На третій день приїхали німці з села Коржова і почали грабувати мирне населення: брали кури, коні і надвечір поїхали в Умань. За роки фашистської окупації на каторжні роботи до Німеччини було вивезено багатьох селян. У селі розташована братська могила та пам’ятник. Тут похований невідомий солдат. За даними селищної ради, 47 учасників бойових загинули»  (матеріали фольклорної практики,  село Заячківка, Уманський район, 2015 рік).

«Німці вступили в наше село Дмитрушки 1 серпня 1941 року. В’їхали на мотоциклах. Добірні, вгодовані, з закаченими рукавами. І почали хазяйнувати, виводити з хлівів коней, виганяти свиней, ловити курей, в льохах шукали сала. Перекладач чистою українською мовою сказав: «Німецький генерал хоче українського сала».  Почали встановлювати свої порядки. Увели комендантську годину. Увечері не можна було ходити селом. Вікна в хатах заборонялося закривати, ніде не палили світла. Німці проводили облави, ловили дівчат і хлопців, відправляли їх до Німеччини як робочу силу. Інших виганяли на роботу в поле, на будівництво аеродрому, інших – розчищати дороги, копати окопи тощо. Майже 4 роки село було під окупацією німців. У березні визволяли Дмитрушки частини 2-го Українського фронту маршала Конєва І. С.; 2-га танкова армія під командуванням генерал-лейтенанта Богданова С. І.; 16-й танковий корпус під командуванням Дубова І. В; 52-га стрілкова армія під командуванням Котораєва К. А. Рано 8 березня, десь близько 10 години з поля через кожне подвіря побігли автоматники з криками «Ура!» На шосейній дорозі зібралося багато людей, переважно жінки. З’явилися вершники,  попереду командир. Він привітався та привітав з Міжнародним жіночим днем 8 Березня і сказав: «Ми не даруємо вам квіти, а даруємо вам волю!». Це був день визволення. Потім найстарша жінка з гурту – баба Варка Тимофіївна Дончук піднесла йому на рушнику хліб і сіль. Війна – це смерть, це горе, це неволя. 4 роки село Дмитрушки було окуповано німцями. 457 чоловік пішло на війну; 274 – загинуло, 53 – захоронено в братських могилах..  » (матеріали фольклорної практики,  село Дмитрушки, Уманський район, 2006 рік).

Матеріали фольклорно-етнографічних експедицій про воєнні роки Уманщини  є цінними науковими джелелами, адже  їхнє вивчення допоможе молодому поколінню осмислити минуле й оцінити життєвий подвиг тих, хто вистояв у боротьбі з фашизмом, підняв і відбудував зруйновану країну в повоєнні роки, зробив свій внесок у творення незалежної України. Ці спогади  є водночас гідним ушануванням пам’яті тих, кого вже немає з нами поруч.